"Не поет, хто забуває про страшні народні рани..." (за поемою Лесі Українки "Давня казка")

Роль митця в історії людства завжди була знаковою. Звичайно, за умови, якщо це був справжній митець, захисник інтересів народу. Здавна вважалося, якщо тобі Бог дав хист, уміння творити — ти належиш людям. Ти є взірцем мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, прикладом для наслідування. Якщо ти схибиш на цьому шляху обраних, порушиш споконвічні закони моралі, ти — ніхто, від тебе відвернуться, забудуть, і твій талант не матиме ваги у суспільстві. Ця істина далеко не нова. На цьому наголошує і Леся Українка на початку поеми:

Хто нам може розповісти

Щось таке цілком новеє,

Щоб ніхто з нас не відмовив:

"Ет, вже ми чували сеє!"

Тема, звичайно, не нова, але час від часу у відповідальні моменти історії гостро постає між митцем і суспільством. Леся Українка звернулася до цієї теми, обравши форму казки, у якій не обходить і проблеми простого народу. Простий сюжет поеми викладений співучою Лесиною мовою, близькою до усної народної творчості. Кожен епізод казки ніби підкреслює глибоку прірву у світобаченні талановитого поета і пихатого багатія графа Бертольда.

Ось поет лежить у гаю прямо на стежині. А в цей час їде лицар на полювання і наказує поетові забиратися геть з дороги. Але поет має не лише людську славу, він має почуття гідності і зовсім не бажає коритися забаганкам лицаря. Поет спокійно відповідає, що так від нього втечуть рими-соколята. А за їх. допомогою він може вполювати кого завгодно і що завгодно. Тож нехай вершник сам зверне зі стежини. Лицар розсердився, але звернув, сказавши, що не хоче зв'язуватися із божевільним. А вже в іншому епізоді пихатий лицар заслухався піснями "божевільного" поета.

Яскравим і важливим за змістом є епізод повернення вершників з полювання. Вони зустріли поета, який повертався додому після блукань на вільній природі. Знову зверхність і кепкування багатіїв: чи не гостинця чекає поет. На це народний співець відповів, що має більше багатство — поле, небо, синє море і свої власні думки, які скрізь гуляють на волі. У відповідь граф засміявся і сказав, що віддав би увесь той химерний, таємничий світ за справжнє графство й замок.

Граф Бертольд розумів силу слова поета. Він якось попросив поета допомогти завоювати серце прекрасної донни Ізідори. Поет написав серенаду, лицар проспівав її, здобувши прихильність дівчини. Незабаром справили гучне весілля. Було багато гостей, тільки поета забули запросити.

Ще раз пісні поета допомогли Бертольдові здобути важливу перемогу на війні. Повернувся він зі славою і багатством. Спочатку він вважався у своєму графстві добрим і справедливим паном. Але поступово розкішне життя вимагало дедалі більших витрат. Люди почали стогнати від поборів і утисків, а потім взялися за зброю:

Мужики цікаві стали,

Чи ті кості білі всюди,

Чи блакитна кров проллється,

Як пробити пану груди?

І тут поет виявив себе справжнім громадянином. Його поезія зазвучала гнівно і справедливо і була спрямована проти кривдників простих людей. Бертольд здогадався: ці бунтівні думки — від його знайомого поета. Він відрядив до поета своїх слуг зі спокусливими пропозиціями: він отримає щедру винагороду, якщо стане придворним поетом і припинить підбурювати людей. Поет гордо відповів, що не хоче надіти на вільні руки золоті кайдани:

Не поет, хто покидає

Боронить народну справу,

Щоб своїм словам блискучим

Золотую дать оправу.

Тоді граф наказав посадити поета до темниці, де той і загинув. Та Бертольд так і не зрозумів, що істинний поет, народний співець перестає бути звичайною смертною людиною. Його творіння знищити неможливо. Його послідовники пішли в народ і продовжили боротьбу, розпочату навіть не поетом, а його духовними вчителями. Тому і казка — давня, бо має давнє коріння, а коли "слово праве" переможе, скінчиться й давня казка, і настане "правда нова".