Тема кохання й вірності в поезії Максима Рильського і Володимира Сосюри (2 варіант)

Всі закохані — завжди безстрашні!

М. Рильський

Вічна загадка Любові... Саме вона породжує прекрасне й вічне на землі, звеличує людину, робить її щасливою. Скільки існує людство, нерозгаданою залишається таїна почуттів, що надихають художників і композиторів, скульпторів і поетів.

Максима Рильського як поета, можливо, народило пристрасне, але нерозділене почуття. Уже в ранній збірці "На білих островах" поезій на тему кохання чимало. Вірші про кохання мають сумну тональність, бо оспівана любов не взаємна:

Я все ж тебе люблю.

Ти з мене глузувала,

Стоптала ти любов мою,

Ти серце без жалю усе пошматувала, —

Я все ж тебе люблю.

Закоханість юнака така сильна, що позбутися її він не може і не хоче: В пісні я буду виливати Любов і розпач мій тяжкий. У збірках "Синя далечінь", "Крізь бурю і сніг", "Під осінніми зорями" ліричний герой — молода людина, яка пізнала справжню любов:

Я так тебе люблю, що не втримаю сліз,

В молитві хиляться натомлені коліна.

У трагічні роки революції, коли все руйнувалося, нищилося, коли падали не тільки трони, а й життєві принципи та моральні засади, змінюються погляди на кохання й у молодого Рильського. Тепер без особливого трепету ліричний герой говорить коханій: "Я питу — і, може, більше не прийду", "поцілуй востаннє, обійми востаннє. Вміє розставатись той, хто вмів любить".

У тузі за чарами земного, а може, навіть неземного чистого кохання поет створює фантастичний образ жінки-царівни, яка поєднала в собі риси його ідеалу, їй він присвячує сонет "Моя царівна", де присягається:

Тобі одній, намріяна царівно,

Тобі одній дзвенять мої пісні,

Тобі одній в моєму храмі дивно

Пливуть молитви і горять огні.

Перейшовши на засади класицизму, Рильський звертається у своїй творчості до класичної спадщини. У його сонетах на тему кохання з'являються образи богині любові Афродіти і богині полювання Діани, мисливця Ендіміона і сина троянського царя Париса, Квазимодо і Есмеральди.

У похмурі тридцяті роки, коли поети писали на замовлення тих, хто стояв біля керма культури, Муза тільки інколи торкалася сердечних струн. Так, у вірші "Шопен" чарівні звуки вальсу викликають в уяві образ прекрасної жінки, жінки-мрії, символу недосяжного щастя. Ліричний герой у мріях кидається в погоню за тим щастям, але... не наздоганяє. Тільки

...вітер віти клонить і співає

Мені в ушах... Це щастя! Це любов!

Це безнадія!

1 за те, що чарівні звуки вальсу Шопена викликали в його уяві знову той недосяжний ідеал, те нездійснене щастя, поет виносить подяку композиторові:

А сьогодні я

Люблю свій сон, і вас люблю за нього, Примхливий худорлявий музиканте.

Коли поет наблизився до полудня віку, він знову звернувся до теми кохання в циклі "Остання весна". Мабуть, тому, що це почуття останнє, митець ставить його поруч з такими філософськими категоріями, як життя і смерть:

...Не тільки друг і не лише кохана, —

Життя ти й смерть!

З-під пера сивоголового поета з'являються рядки, в яких він високо оцінює звичайне, земне, надійне, перевірене роками почуття до дружини:

Ти друг, ти вірність, ти жона і мати, —

О, бачиш! Син наш під вікном біжить —

..Люблю тебе. Не можу розлюбить.

Максим Рильський як співець кохання завжди залишався тонким ліриком, мудрим філософом, чесною людиною.

Талановитим, співучим, невтомним творцем прекрасного був і В. Сосюра. Як поета, його просто не уявити без інтимної лірики, без отих солов'їно-ніжних, то замрійливо-сумовитих, то переливно-світлих пісень про красу кохання і красиву, як пісня, людину в коханні.

Бурхливий, як весняна повінь, до захвату пристрасний і темпераментний вибух романтичних гіпербол, "космічних" і "земних" епітетів, по-весняному квітучих метафор поезії "Так ніхто не кохав" найкраще імпонував настроєві ліричного героя, сповненого глибоких і сильних почуттів любові, які належать їй, і тільки їй, коханій, найдорожчій, найріднішій. Це почуттєве багатство душі, мовби відкритої навстіж, прагне простору, високих пісенних регістрів, поетичних стверджень найвищої категоричності: "Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання".

Ліричного героя, щиро безпосереднього в емоціях, легко зрозуміти: він весь у полоні першого юнацького кохання. Молодого, як весна, чистого, як весняне цвітіння, високого, як зорі в небі. Таким воно й має бути. Зрозумілими є фантастичні запевнення сягнути до зірок, принести в дарунок коханій "Оріон золотий". Закохані усе можуть.

Ім'я коханої не назване, портрет художньо втаємничений. Вона безмірно дорога, немовби злилася зі світом природи й людських радощів, з красою земного оновлення. Над обличчям милої герой бачить світлий серпанок: вона — то дівчина-веснянка, якій беззастережно віддано юнацьке серце, то сама весна. І рідна земля, наче дівчина, в своїх святкових шатах, і пісня весни голосніше дзвенить.

Передаючи інтимний настрій закоханого, якому вся земля бачиться в щасливому цвітінні, поет тим самим відкрив золоті скарби людських душ.

Поезія "Васильки" немовби промениться "васильковим" ароматом синього сонячного простору, перевита мелодіями радості, повновиявленого щастя закоханих:

Васильки у полі, васильки у полі,

І у тебе, мила, васильки з-під вій,

І гаї синіють ген на видноколі,

І синіє щастя у душі моїй.

У цю гармонію синіх барв поля і очей коханої, далеких гаїв і близького щастя дисонансом вплітається думка, різко протилежна: як несподіваний більдуші, напливає гадка, що щастя їхнє не вічне. Воно минуще, коротке, швидкоплинне: "Одсіяють роки, мов хмарки над нами, і ось так же в полі будуть двоє йти, але нас не буде". З фантастичного васильково-сонячного світу, одухотвореного людською любов'ю, йде надія: "Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти". Все, що є гарного між людьми, не гине марно, не зникає безслідно:

Так же буде поле, як тепер синіти

І хмарки летіти в невідомий час.

І другий, далекий, сповнений привіту,

З рідними очима порівняє нас.

Прекрасне залишає на землі свій добрий карб краси й любові і продовжує життя в молодому насінні, в неминучій прийдешності "синього" щастя, якому підвладні закони вічності.

У поезії "Білі акації будуть цвісти..." В. Сосюра засвідчує, що почуття до коханої і до Батьківщини нероздільні. Митець голосом власного серця говорить: "злилися і ти, і вона в образ єдиний навіки". Бо такою є сама сутність його світосприймання:

Солодко плачуть в садах солов'ї,

Так, як і завжди, незмінно...

В тебе і губи, і брови твої,

Як у моєї Вкраїни.

Володимир Сосюра — талановитий український поет, тонкий лірик і мислитель, співець світлих почуттів дружби й кохання.

Творча особистість поета характерна винятковою безпосередністю світосприймання, чудовою здатністю вбирати в себе і художньо трансформувати тони, барви й мелодії життя в багатий світ людських емоцій.

Одухотворена й незнищенна Людина, тремтіння душі, серця і розуму, світла радість і тиха печаль виспівані в інтимній ліриці Максима Рильського та Володимира Сосюри.