Людські почуття в інтимній ліриці В. Сосюри

В. Сосюра — поет-лірик, який глибокоемоційно, з високою художньою майстерністю відобразив багатство життя в його внутрішньому русі й розвитку. Поет немов пропускає через своє серце болі і радощі людей, і вони повертаються до нас у поетичних образах його віршів, несучи на собі відбиття творчої індивідуальності автора.

Інтимна лірика В. Сосюри здобула величезну любов молоді. Його віршами про кохання захоплюються і сучасні юнаки й дівчата, з хвилюванням їх згадують укриті сивиною люди. Яким постає перед нами ліричний герой В. Сосюри у дружбі й коханні? Які нові грані душі відкриваються в ньому? В чому таємниця нев'янучої сили інтимної лірики поета?

Краса і багатство духовного світу людини особливо яскраво виявляються в коханні — найсвітлішому почутті, яке окрилює людину, сповнює радістю і вірою її в красу життя. Цю окрилюючу силу любові поет оспівав у вірші "Так ніхто не кохав..."

Образ коханої викликає палкі почуття в ліричного героя:

В'яне серце моє од щасливих очей,

Що горять в тумані наді мною.

Більше про неї не сказано нічого, оскільки головний образ не вона, а саме кохання — могутнє, благородне і прекрасне, що виступає як найвищий вияв людської духовності.

Гей ви, зорі ясні! Тихий місяць мій!

Де ви бачили більше кохання?

Серце, сповнене любові, розкривається в усій глибині пориву молодості, високого духовного злету й земної краси. Поет показує, що людина окрилена прекрасним і чистим почуттям, відкриває в усьому, що її оточує, глибокий людський зміст. Вона прагне переконати, що лиш через "тисячі літ лиш приходить подібне кохання".

Ліричний герой, звертаючись до місяця й зір, ніби хоче поділитися своєю радістю, бо любляче серце вміщує світ із багатством і красою землі, весни, неба й зірок:

В день такий розцвітає весна на землі,

І земля убирається зрання.

Ліричного героя легко зрозуміти. Дивною не є обіцянка зірвати для коханої "Оріон золотий". Це не перебільшення, а втілення мрій про духовно розкрилену особистість, утвердження права людини на своє почуття.

Поезія "Ластівки на сонці" конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівок на сонці герой підкреслює красу зіниць "в радісних очах" дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї "щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте".

Як народна пісня залунала поезія "Коли потяг у даль загуркоче". Популярність твору — у майстерності аналізу інтимного світу людини. Ліричний герой чує стукіт коліс поїзда. В його уяві оживає спогад про далеке кохання. Не лише радість і тихе щастя приносить воно людям, часто залишає в душі сумні й болючі згадки. Але навіть тоді, коли надії на щастя не збуваються, добра, сповнена внутрішнього благородства людина в коханні проявляє свою високу внутрішню красу, а гіркий спомин про нездійсненні надії робить її духовно багатшою, почуття — ще чистішими.

Спогади про минуле пов'язані з шахтарським селищем, близьким серцю шумом акацій, коліс вагонів, донецькими краєвидами. Уявлення про життя і красу нерозривні в поета з життям рідного краю. Тут він формувався як людина, відчув перші прикрощі й перші радощі життя. І хоч минуло багато років, у пам'яті рельєфно вимальовуються

Той садок і закохані зорі,

І огні з-під опущених вій

Од проміння і тіней узори

На дорозі й на шалі твоїй...

Звичні предмети й речі у вірші перетворюються на поетичні образи як свідки побачення закоханих. Образ синіх очей Донеччини, що нагадують одинокі й печальні журавлині ключі, завершує картину згадок, вносить у неї тривогу, причина якої розкривається в наступній строфі. Герой прощається з коханою біля верби востаннє. Він іде на фронт. Так тема кохання переплітається з темою боротьби, особисте почуття і громадський обов'язок об'єднуються. Образ ліричного героя постає в усій красі. В. Сосюра говорить від першої особи, ніби про себе, але це звучить як сповідь багатьох людей, яких розлучила війна. Світлий щем надає поезії тієї краси, яка переживає час, адже йдеться про загальнолюдське, про вічне.

Мотив кохання у поезії "Білі акації будуть цвісти" поєднується з мотивом любові до Вітчизни. Поет твердить, що для щастя людини мало кохати — їй треба відчути себе громадянином, жити в ім'я щастя Батьківщини. Справжня повнота щастя можлива лише тоді, коли людина кровно зв'язана з рідним краєм, а тому й образ України набирає рис коханої, а може, кохана уособлює для ліричного героя Батьківщину з вічною красою її весен, солов'їного співу і цвітіння білих акацій. Основний образ твору — це двоєдиний образ коханої і Вітчизни:

Солодко плачуть в садах солов'ї,

Так, як і завжди, незмінно....

В тебе і губи, і брови твої,

Як у моєї Вкраїни.

Зворушливо й просто передається радість розділеного кохання, що сповнює душу людини оптимізмом, вірою в те, що життя прекрасне й буде вічно на землі, у вірші "Васильки". Синій колір польових васильків, сині гаї на видноколі, сині очі коханої. Цей колір у сприйманні ліричного героя стає кольором щастя. Поезія "Васильки" пройнята свіжістю. У цій поезії В. Сосюра по-філософському осмислює життя. Минуть роки. "І ось так же, в полі будуть двоє йти, але нас не буде". Зате вічним буде кохання і щастя, весняне оновлення природи: "може, васильками станем — я і ти". Прекрасне не гине, не зникає безслідно:

Так же буде поле, як тепер, синіти,

І хмарки летіти в невідомий час.

І другий, далекий, сповнений привіту,

З рідними очима порівняє нас.

Прекрасне вічне. Воно залишає на землі слід, у якому панує чистота й любов. В. Сосюра — співець ніжності і дружби. Це талановитий лірик і мислитель. Він зумів показати у своїх поезіях особистість свого часу, розкрити її внутрішній світ, за що й полюбили сучасники його лірику.