"Голос ніжного серця" (інтимна лірика В. Сосюри)

Усе на світі починається з любові...

Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри.

Уже давно стали класичними його вірші "Так ніхто не кохав...", "Коли потяг у даль загуркоче...", "Білі акації будуть цвісти...", "Пам'ятаю, вишні доспівали", "Сад шумить", "Васильки" та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання.

Вірш "Так ніхто не кохав..." (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до "зір ясних" і "тихого місяця".

Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне ("Я для неї зірву Оріон золотий"), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання.

У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині.

Поезія "Коли потяг у даль загуркоче" (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, "ночі Донеччини сині", сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, "огні з-під опущених вій", "темні вежі на фоні зграв").

Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя.

Я забув і образу, і сльози...

Тільки б знову іти через гать,

Тільки б слухать твій голос і коси,

Твої коси сумні цілувать.

Поезія "Коли потяг у даль загуркоче...", покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі.

Вірш "Васильки" (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: "І синіє щастя у душі моїй".

Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись "нас не буде"). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою.

Так же буде поле, як тепер, синіти,

і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

з рідними очима порівняє нас.

Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити.

Поезія "Ластівки на сонці" конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць "в радісних очах" дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї "щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте".

Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. У Петрарки — це Лаура, у Данте — Беатріче, у Шекспіра — смаглява леді. Про них вони написали чимало неповторних поезій. А для лірики Сосюри таким наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім'я коханої проходить через усі п'ять .строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у "простори щасливі", її ім'я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря:

І пісня в душі наростає і спіє,

Мов вирватись хоче нестримно на волю.

Весна вже прийшла, та дерева ще голі,

Й гілля наді мною шепоче: "Маріє!"

Володимир Сосюра — один із найтонших ліриків української поезії, твори якого захоплювали і захоплюватимуть ще не одне покоління вдячних читачів.