У світовій плеяді поетів та письменників, які присвятили свої твори найчистішому, найглибшому почуттю — коханню, — яскравою зіркою сяє геній відомого українського поета Володимира Сосюри. Він знаний як людина високих почувань, як митець, що не міг таїти в собі сердечні поривання, а щедро ділився скарбами своєї душі, утілюючи їх у слові.
Вершиною інтимної лірики Володимира Сосюри вважають вірш "Так ніхто не кохав". Зустрівши свою любов, юнак не відвертається від неї, не намагається загасити полум'я в серці, навпаки, він відкритий для нових почуттів настільки, що ніби бачить навколо, як разом із весною в душі настає весна й у природі:
Так ніхто не кохав... Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання...
Ми можемо тільки здогадуватись, чи й справді у природі настали зміни, чи просто так бачить дійсність око закоханого до нестями ліричного героя, для якого лагідне світло й тепло весняного сонечка — лише слабкий відбиток того світла, того тепла, що вкоренилися в ньому.
Однак знаємо точно — почуття юнака сильне й щире, адже він переконаний: ніхто й ніколи не відчував подібного до цієї хвилини. Тому весна й "тремтить від солодкої муки", тому і вловлює вухо кожен легкий подих коханої, яка "простягає до зір свої руки".
Почуття нуртує й закипає, змушує вже не просто бачити й помічати все прекрасне. У душі палає вогонь — і виникає відчуття, що так само палає і закипає кров, а серце частіше б'ється, сумовито-радісно відгукується на образ дівчини:
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...
І ліричний герой не витримує. Сповнений щастя, сповнений радісного чекання на взаємність, він ладен співати, кричати про свою любов на весь світ, готовий піти для неї на будь-який героїчний вчинок, зробити щось надзвичайне, фантастичне... Юнак звертається до неба, до зір, йому здається, що тільки сузір'я, подароване ним коханій, може показати всю глибину почуття:
Гей ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
Я — поет робітничої рані...
Володимир Сосюра майстерно показує таке повільне, але неминуче "наростання" емоцій юнака: якщо в перших строфах його кохання ніжне й трохи несміливе, то вже далі воно бурхливе й радісне.
Жагучо-пристрасні рядки свідчать про те, наскільки сильні почуття буяють у ліричному герої, для якого вона — бажана і єдина, найкраща й неповторна, ніжна й прекрасна. Велич описаних почуттів підкреслена гармонією з природою, що, як здається засліпленій коханням людині, завжди відгукується на душевні переживання. І раптом — повторення двох перших строф, ними й закінчується вірш... Чому? Так геніальний майстер інтимної лірики, відтворюючи короткий спалах пристрасті юнака, показує нам: його почуття не обмежене цими пориваннями, воно продовжує бути ніжним і щирим.
Основними рисами його поетичної спадщини є та задушевність і наснажена образність, які підносять людину на вищий щабель духовності. "Український соловей" — так називають Володимира Сосюру літературні критики. "Співець кохання" — пишуть автори підручників.