Кожен вірш В. Стуса — це крик серця, що б'ється пораненим птахом у грудях поета. Його душа не в змозі миритися з несправедливістю, а уста не мовчать: вони говорять мовою палких віршів. Не злякали вірного сина України ні заслання, ні гулагівські табори. Із сорока семи років життя В. Стус двадцять три провів у неволі, але не зломився, не став на коліна перед несправедливістю. Він ніс свій важкий хрест на Голгофу, знаючи, що заплатить за все найціннішим, — життям!
У нестерпно тяжких умовах заслання поет написав вірш "Як добре те, що смерті не боюсь я", який став програмним у його житті, визначивши творче кредо поета. Тут окреслено трагічний та страдницький шлях змученого сина України. Зі скупих рядків постає образ людини-патріота, борця, який вірить у свою правоту. Вірш — це монолог, останнє слово несправедливо засудженого героя. З гідністю, упевнено, без натяку на каяття звучать перші рядки твору:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верств...
Ліричний герой не боїться смерті й страждань, а Біблійний образ тяжкого хреста підтверджує справедливість праведної справи. Саме в образі Ісуса Христа постає поет, який несе хрест на Голгофу. Герой поезії стійко приймає присуд, бо "перед вами, судді" не клониться, не падає ниць від розпачу. Моральну силу вистояти, не підкоритись дає переконаність, що правда — за ним, що він жив так, як треба, як гідна людина.
Ще одна тема стає провідною у творчості поета, це — Україна. Він бачив, як нищаться найкращі духовні надбання українського народу, тому й називав свою, Батьківщину "рідна чужина".
У поезіях табірного п'ятнадцятиріччя чується біль розлуки з Україною, яка втрачає себе саму. В. Стус напише про "рідну чужину": "...стала невпізнанна уся моя батьківщина кохана, що знаною здавалася здаля... І світ нехитрий, в якому люди не живуть, а сплять, проблискує густою чорнотою, що стала, мов закляття, над тобою..."
В. Стус переконаний, що Україна-мати — вищий моральний закон для кожного українця.
Справжня любов поета-патріота до України полягає не тільки в тому, щоб захоплюватися красою рідного краю, оспівувати її, а в тому, щоб бачити темні сторони в житті народу, навіть його гріхи.
Наприклад, у вірші "За літописом самовидця" поет змальовує жахливі часи усобиць в Україні, коли брати проливали рідну кров, продавали близьких, піднімали руку на матір. Уже з перших рядків постає страшна картина братовбивчої боротьби, якої жахаються не тільки люди, а й природа, сонце і сам Бог:
За хмарою хмари. За димом пожарів — високо
Зоріє на пустку усмерть сполотніле Божа.
А ось невеликий вірш "На колимськім морозі калина..." є ще одним переконливим доказом похмурих пейзажів скривавленої України. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми, кривавими слізьми.
Навіть за тюремними мурами бачить В. Стус картини колимських неосяжних просторів, холодних снігів:
Безгоміння, безлюддя довкола,
Тільки сонце, і простір, і сніг...
Отже, Стус і Україна — нероздільні. Вона — найбільша його святиня, його духовний порятунок. Поет не став на дорогу зради, а продовжував іти "дорогою болю" до самої смерті.