Важким було життя українського поета, вірного патріота нашої Батьківщини, люблячого сина та батька Василя Стуса. Його не захотіли прийняти урядовці, для яких одкровення поета видавались ганебними і страшними, хоча насправді вони лише намагалися зняти полуду з очей українців. Разом з тими урядовцями наче й Україна відмовилась від свого сина...
Стус багато років провів у засланні та в колонії. Та ніхто ніколи не називав його "зеком", адже усі розуміли, що Василь відбуває строк не за вбивство чи якийсь злочин, а тільки за свою безмежну любов до рідної землі, яку він не зміг і не захотів віддати на поталу бездушним чиновникам, які відмовилися від Батьківщини, ввіряючи її долю лихим попихачам. Я розумію, як важко йому було змиритися з цією неправдою, яким обуренням горіло його серце, коли так несправедливо він був покараний за свої чисті почуття до України.
І все одно Стус не може жити далеко від рідної землі. Знову думкою він лине до неї, хоче бачити її, відчувати поряд своїх друзів, знати, що його народ має у своєму серці велику любов до Батьківщини. З тугою пише поет:
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Неможливо не відчути болю та безмежної туги у цих рядках! Мені дуже боляче, що така людина була змушена жити на чужині, та ще й за ґратами. Кожного дня поет бачив свою Батьківщину; наче міраж, з'являлася вона перед його очима. Кожної ночі вона "приходила" до нього уві сні. Її чарівний образ кликав до себе червоними кетягами калини, неозорими дорогами, хвилястою каламуттю обрію:
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Він був далеко від неї, але кликав її, любив її. Вона була майже єдиною розрадою в його житті. Адже так важливо для кожного з нас знати, що десь далеко є рідний край, який, прийде час, зрозуміє та прийме тебе. І тоді вже не буде важливо те, що колись тебе за твою любов до Батьківщини було заслано дуже далеко. Стус розпачливо благає:
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
Любити — означає жити. Для Василя Стуса, я гадаю, це рівнозначні поняття. Доки він любить свій рідний край, доти тримається за життя, бо хоче одного дня знову опинитися на рідній землі й пройтися її полями, відчути пахощі квітів, побачити гусей біля води. Це не просто ностальгія, це справжня туга, що тягне додому. Адже там на тебе чекають друзі, дружина та маленький син, який не так вже і багато разів бачив свого батька. Батько не забув його, як пам'ятає про все, що зігрівало душу на рідній Батьківщині: Скучив за степом, скучив за лугом, скучив за ставом, скучив за гаєм. Скучив за сином, скучив за другом, скучив за матір'ю, за рідним краєм. Так любити свій рідний край може тільки справжній патріот, незважаючи на болі, на зраду, на відчуження. Так любити, що навіть віддати Вітчизні двадцять три роки свого життя, не маючи нічого натомість. І при цьому не зректися її, а навіть ще більше полюбити. Я вважаю, що таких людей не дуже багате на нашій землі, здатних на безмежну синівську любов, здатних так глибоко переживати за рідну країну. Нехай болить серце, нехай ятрить душа, але цю любов неможливо закреслити, як неможливо і забути про неї. І десь з глибин душі з'являються розпачливі слова:
Верни до мене, пам'яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Я розумію почуття Василя Стуса. Він не зміг змиритися з тим, що його було майже викреслено з життя рідної землі, про нього було забуто. Люди боялися про нього згадувати, бо це означало повторення репресій та знущань. І ніхто тоді не знав, що змучене серце вірного патріота розривалося від болю та туги за рідним краєм. Він хотів бути поряд із. своїми близькими та друзями, вія хотів ходити по рідній землі, він хотів просто жити.