Особливості індивідуального стилю Василя Стуса
Василь Стус — це людина високої освіти і великої культури, тож його знання виявляється в багатстві тематики, глибині філософських міркувань і незвичайній різноманітності лексики та фразеології. В самій версифікації в Стуса теж існує різноманітність. Стусова лірика здебільшого коротка, мало в ній нахилу до розповіді, частіше трапляється щось в роді "спомину", листа, чи щоденника. В римуванні поет рідко коли користується традиційною системою, яку застосовує у віршах народнопісенного характеру. Частіше він рими або цілком уникає, або теж шукає нових і цікавих пов'язань, включно до внутрішньої рими, яка часто є основною в його віршах. Проте не інструментація, не ритм і не рима є найцікавішими в Стуса, а його образність вислову, яка, у поєднанні з дуже своєрідним світосприйманням, дає нам стиль оригінального поета-імажиніста.
Мова цього поета дуже чиста і багата. З'являються теж у нього шукання сучасних словотворів. Але і в цьому випадку, як і в уживанні давніх слів, поет звертається до шукання з метою різкішої передачі тексту.
Говорячи про тематику його творів, неможливо оминути проблему вічності. Є у Стуса теж, як в кожної людини, роздуми про смерть. Вони розсипані по різних віршах у різних формах. Моменти песимізму, пов'язані з настроєм природи, творять цікаві поетичні картини, наприклад, "Бредуть берези, по коліна в небі...". Ті вірші, сповнені смутку та меланхолії, не є, одначе, віршами приреченості. Стус бачить дійсність без рожевих окулярів, глибоко її інтерпретує і шукає позитивної розв'язки. У вірші "Тут ніби зроду сонця не було..." автор доходить, під благородним впливом природи, до відповідей на свої питання:
... Отут
ти вибродиш, немов діжа на хмелі,
ти вибродиш на співі, на джмелях,
котрі вбирають в себе сонця жеврість,
що витліли на дні...
Стус, люблячи природу, вважає її своїм учителем. Він далі в цьому вірші каже:
Ходи сюди і научайся мовчки,
по-людськи жити. Мусять дерева
навчати доброти, як самодару.
Казати, коли мовиться. Мовчати,
коли мовчиться. І всміхатись вік —
щоб так — усміхненим — і смерть зустріти.
Та благородність почувань, доброта людини, що живе близько до природи, є головним лейтмотивом віршів Стуса. Байдуже, чи ті вірші мають персональний характер, чи політичний, чи соціально-національний, в нього є та найосновніша риса української людини — доброта. Але українськість Стус бачить свідомо в життєвих проявах сучасного й минулого. Україна має теж у Стуса свій символ в природі, в деревах.
Стус задихається в нормах не лише поетичних принципів, але і повсякденного життя. Його образи з життя цікаві власне тим, що, описуючи буденщину, він деталями опису дає їй виклик. Таким викликом проти дійсності є, наприклад, вірш "Не можу я без посмішки Івана ..." та багато інших. Особливо обурює поета безхребетність і плазунство, проти якого він виступає у віршах, часто сатиричного характеру. Проти плазунів спрямований, наприклад, вірш "Без присвяти". Але, спостерігаючи дійсність без позолоти, автор сповнений надії і бачить сенс у житті, як це він цікаво виявляє, наприклад у вірші "Медитація".
Вірші Стуса багаті на барви, тони і образи, які мають логічний сенс в його поетиці. Так, червоний колір пов'язаний із жагою кохання, наприклад : "червоні коні пристрасті", а фіолетовий несе з собою трагізм і сум: "...в нас спомини, немов півні червоні і зорі в фіолетовому небі..." або "Ой, жаль стоїть по всіх кутках, ой фіолетний жаль", чи теж "Гордовито горить фіолетний жар. А по синьому — смерк. По вогню — фіолети" і т. п.
Малюючи образи, наповнені символічного, внутрішнього значення, Стус не може обійтися без найосновніших в образності мови тропів та фігур, особливо метафори і порівняння. І Василь Стус показує себе дійсним майстром синтаксичної відміни метафори, порівняння. Порівняння в Стуса трапляються і дуже прості, і дуже складні. До простих належать такі, як "...ранок білий, як божевілля", що, очевидно, знов пов'язане з кольором, цього разу білим, і з інструментаціею вірша звуком "б", або попередньо згадані "спомини, немов півні червоні...", чи "рік, мов чорний бір", чи "ти сам, мов дерево, котрому верхів'я зрізане...", або поріг, низький, як гріх", чи теж "малий метелик, наче біль...", або теж "легкого, наче пісня, солов'я", чи "море — наче медвідь в барлозі" і багато інших. Бувають в Стуса порівняння, які творять цілу стилістичну "піраміду", так вони нагромаджені одні на одних. Такими порівняннями наповнений вірш "3имові дерева":
Спочили ясні, мов свічі,
холодом, як вогнем,
применшені і порідшалі
наповнені наче амфори, і т. д.
До складніших порівнянь в Стуса можна віднести ті, які творять собою глибшу психологічну картину. У більшому автобіографічному творі "Потоки" поет дає образ споминові: "...і мить навіщо вкрадлива: вганяє у дитинство, неначе цвях у дошку гробову". Інше значення, вже не так психологічне, як малюнково-настроєве, має ще інше порівняння: "... і день крутивсь і терпко пах, Неначе надзелень розтовчений горіх".
"Анафора й алітерація є засобом інструментації в поета також і там, де він хоче виділити просто описану картину, збагачену одним порівнянням: "Якраз навпроти, на ослоні, сидить нужденна удова, і на змозолених долонях — солоні сльози, як жорства".
Попри анафору вживає поет і епіфору, як, наприклад, у вірші "Справляю в лісі самоту". Цей вірш також цікавий своєю формою, має особливо трактовану риму, яка дає своїми повтореннями особливу музику природи і перетворює вірш на одну велику ономатопею.
Психологічно-звукове значення має в Стуса і полісиндетон, яким він досить часто користується. Пов'язаний із паралелізмом цей синтаксичний засіб у фразі: "І плач, і регіт за стіною, і плач, і регіт у мені". Паралелізм, розбудований в симетричну фігуру, хіазм, який ми помічали в Симоненка " Народ мій є... ніхто не перекреслить мій народ", з'являється в дещо зміненій формі і в Стуса: "Остався по краю. Один — остався", або теж:
Скільки в небі шамотіння снігопаду!
Снігопаду шамотіння скільки в небі!
Притаманним Стусові є метод користування кількома тропами й фігурами одночасно, тому його поезія цікава і побуджує уяву. Незважаючи на багатство тих засобів, вірш не втрачає прозорості, а філософське міркування набирає сили. До таких складних, але прозорих думкою і звуково гармонійних уривків належить закінчення вірша "Олексі Булизі":
Квадратний біль. Крутий округ
жалоби.
Прощавай же!
Поети, наче совість, мруть,
а білий світ — він тільки майже
і світ, і білий.
Поет, який так тяжко і так глибоко відчуває той "майже світ", має для нас значно більшу вартість у своєму розумінні того світу, ніж у найбільш вишуканих епітетах. Але тому, що його форма так само цікава, як і зміст, поет Василь Стус є для нас, читачів, великою дорогоцінністю, немов грудка рідної землі, в якій затвердли і кров, і сльози, і чародійні пахощі рідної природи, і барви мистецьких творів.