"Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет — це людина". Ці слова написав В. Стус. Їх він підтверджував своїм життям і своєю творчістю.
Стусу завжди боліла доля українського народу. За це він страждав: його заарештовували, переслідували. Помер він також у тюрмі. Біль непорозуміння, духовна міць відчуваються в його віршах. Навіть у тюрмі поет не кидав писати, тому часто в його творах зустрічаються тюремні мотиви. Так, наприклад, вірш "Весь обшир мій..." змальовує ліричного героя у тюрмі. Але стіни не здатні стримати його душу, і думка його летить до України. Стіни розступаються перед його поглядом, він бачить "колодязь, тин і два вікна сумні, що тліють у вечірньому вогні". Ліричний герой усвідомлює, що вже не повернеться в рідний край, але дух його такий сильний, що здатен подолати смерть:
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
Нехай і марне, але жди, блаженна...
А вмру — то й з того світу виглядай.
У вірші "Терпи, терпи..." автор розкриває почуття самотності та приреченості. Але він не зрікається своєї долі, бо якщо вже він народився з нею, то повинен гідно прожити своє життя та пронести свій хрест:
Ніхто тебе в недолі не врятує,
Ніхто й не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стій, допоки скону,
Допоки світу й сонця — стій і стій.
Світ у віршах В. Стуса — це агонія, душевний біль. Але зректися цього болю він не може, бо це — його доля. Ліричний герой у віршах Стуса — це страдник, яким був і поет у реальному житті.