Мотиви лірики М. Старицького

Поетичний доробок М. Старицького — вагомий внесок у скарбницю нашої духовної культури. Він писав вірші впродовж майже сорока років: перший вірш "Ждання" написаний 1865 року, останній "Двері, двері замкніть..." — 2 квітня 1904 року, незадовго до смерті. У поезії Старицький відкинув ту стилізовану образність "співучого селянина", яка була притаманна його попередникам. Відгукуючись на заклик І. Франка наблизити процес мистецького освоєння світу до суспільних потреб, опустити поезію "від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка" до потреб народу, М. Старицький — поет значно збагатив жанрові, ідейні та стильові можливості української поезії. Поет звертається до актуальних, злободенних проблем суспільно-політичного життя епохи, осмислює внутрішній стан нового для української поезії героя — інтелігента-українця, для якого щастя народу є сенсом життя і боротьби. До основних мотивів лірики М. Старицького можна віднести традиційні — роль митця і мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів людини і політично злободенні — співчуття до важкої долі простого народу, боротьба за соціальне і національне визволення, посилення національно-визвольного руху ("До України ").

Загальний напрям і характер поезії М. Старицького чітко окреслив І. Я. Франко, який писав: "Тут російський інтелігент пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів... про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектації, без конвенціональної маски "мужицького поета".

На поезію М. Старицький дивиться як на трибуну, а на поета — як на захисника скривджених, знедолених, виразника дум пригнічених, борця за права людини. У віршах "До Шевченка (Сповідь перед поетом)", "На спомин Т. Г. Шевченка", "Хай тепер ридає в мене кобза сумна...", "Ой знущались з мого слова..." йдеться про високе покликання поета-громадянина, його роль поборника справедливості і правди. М. Старицький апелює до образу Т. Г. Шевченка, геній якого був для нього символом нерозривної єдності поета з народом.

Шевченкове невмируще віще слово, впевнений поет, живе, поки живий народ:

І заповіт братерства і любові,

Що він нам дав, як стяг на боротьбу,

Перелетить луною наші мови

І правдою подужає злобу!

На думку Старицького, поет має усвідомлювати своє громадянське покликання, бути готовим отримати на чоло терновий вінець замість лаврового: "І за таку любов, співець, ти жити будеш знов!"

Вболіваючи за долю трудового народу, поет пише цілу низку поезій — нарисів з життя трудівників міста й села, зокрема з життя дітей бідноти ("Швачка", "Край комина", "Сльоза", "І ґвалт, і кров..." "Місто спить..." та ін.). Улюблений художній прийом Старицького — розгорнуті контрасти, наприклад, розкішне буяння природи — нужденне існування жінок-заробітчанок (вірш "Весна іде. Сніги чорніють"); або контрастні: веселі чепурні панські діти, що гуляють у садочку, — дівчина-жебрачка, гірко ображена паненятами ("Світить сонце"). Деталі нужденного життя трудового люду, людської недолі, приниження настільки виразні, що викликають щемливий біль за людину. Яскравим прикладом є поезія, в якій автор змальовує будні дівчини-швачки:

Спина, зігнута в роботі,

Зверху латаний платок...

Не смачний, мабуть, голоті

Загорьований шматок!

Ще одним виразним мотивом лірики Старицького є вболівання за долю Батьківщини. У багатьох поезіях постає образ України ("До України", "Нива", "До молоді", "Серце моє нудне..." "Нема правди" та ін.), конкретизований поетом у різних площинах. Тут і минуле рідної країни ("Гетьман", "На спомин Котляревського"), її гірке сучасне життя ("Місто спить", "За лихими владарями"), тут і пейзажні малюнки ("Весна", "Сумно і тьмяно..."), і медитації про місце українського народу серед європейських. Ці вірші також побудовані на контрастних картинах та образах: багата прекрасна природа рідного краю, синівська любов до батьківщини — злиденне життя, страждання трудящих на фоні цієї краси. У поезіях, присвячених Україні, Старицький закликає свідомих громадян, зокрема молодь, не покладати рук, не гаяти часу марно, боротися за волю, добробут, за право на культурний розвиток держави, за право орати рідну ниву, що розляглась "од Карпат аж до Дону", щоб вона, "лихом забита, потом, кров'ю полита", ожила, забуяла:

..Додамо до праці руки:

Хоч не ми, а діти, внуки —

А таки діждуться жнива!

На межі століть у ліриці Старицького усе виразніше звучить тема пробудження. Передчуття змін та заклик до нового життя — тема вірша "Занадто вже! Чим дихати нема" (1902). У вірші "На ріднім попелищі" поет закликає своїх сучасників скріпляти, зміцнювати свій дух "в братерськім поєднанні", ніби передає естафету прийдешнім поколінням:

Вітаю я коханих спадщиків!

Ростіть, цвітіть, і добувайтесь долі,

Аби не знать ні ґвалту, ні неволі,

Які й тепер іще гнітять батьків...

Отже, своїми творами М. Старицький утверджував нетлінність духовних цінностей українського народу, вічної потреби у вільному розвиткові людського духу, закликав до активних дій, направлених на здобуття щастя вільної праці, культурного розвитку.