Ідея мужньої відданості Вітчизні в повісті Михайла Старицького "Облога Буші"

Історія України рясніє трагічними сторінками, мужніми постатями, серед яких виділяються не тільки добре відомі знамениті постаті ватажків, а й не менш героїчні захисники свого краю, що їх ніхто на ймення не знав, але вони мужньо й самовіддано полягли в боротьбі за свободу. Саме таких героїв зобразив М. Старицький в історичній повісті "Облога Буші". В основу твору покладено реальні події, що відбувалися в 1654 році біля подільського містечка-фортеці Буші, жителям якого необхідно було затримати просування на схід польської армії, щоб дати можливість війську Хмельницького дочекатися підмоги. Письменник подорожував Поділлям і зупинявся в цьому містечку, бачив руїни фортеці. Очевидно, історія оборони Буші справила на нього надзвичайне враження, що стало причиною написання повісті.

Усі до єдиного захисники фортеці, захищаючись, готові загинути, але зберегти власну гідність. Козаки знають, що їм не встояти проти цілого полчища поляків і татар, однак у них є мета — затримати якомога довше ворога, аби не дати йому просунутися далі, дочекатися прибуття основних сил війська Богдана Хмельницького. Сильні й міцні духом запорожці твердо вирішують не здаватися, боротися до останньої краплини крові, щоб забрати із собою на той світ побільше ворогів, "продати себе щонайдорожче".

Автор майстерно зображує підготовку до оборони, настрій мужніх чоловіків, їхні веселі жарти, хоч і стоять вони на порозі іншого життя, відчувають близьке дихання смерті. Кожний із них — це герой, справжня історична постать, не менш важлива у цій несправедливій братовбивчій війні, ніж особа самого Богдана Хмельницького.

Автор чудово розуміє сам і дає відчути це й читачу, що без таких хоробрих воїнів ніколи не було б переможних походів великих козацьких ватажків. Тільки вміння пожертвувати власними інтересами, особистим життям, життям своїх рідних давало українцям у ті нелегкі часи шанс на відстоювання власної незалежності.

Безперечно, піти на вірну смерть — це не таке просте рішення для молодих дівчат, Орисі й Катрі, які ще не бачили життя, не встигли насолодитися ним. Тим трагічнішим і самовідданішим є їхній подвиг. Дочка коменданта Орися — головна героїня твору. Вона розумна дівчина, що переживає за долю Батьківщини. Вихована справжнім козаком, оборонцем рідного краю, дружина якого загинула, але в руки ворогу не віддалася, Орися так само, як і інші, розуміє, що єдиний вихід із ситуації, що склалася, — це померти, але померти гідно. Драматизм підсилює особиста трагедія дівчини: її коханий, Антось Корецький, опиняється по той бік фортеці, він серед ворогів. Орися ще й досі кохає юнака, пам'ятає кожний момент, пережитий з Антосем, тому вона переживає страшний внутрішній конфлікт. Героїня опиняється перед важким вибором: зрадити Україну, свого батька, усіх, хто обороняє фортецю, чи забути своє кохання, убити коханого. Розуміючи, що в житті їй з Антосем не бути, Орися вирішує підірвати порохові склади, розташовані під фортецею. Вона сприймає смерть як належне, як зцілення, порятунок.

У хворобливих снах Орисі, що тривають буквально по півгодини, ввижається то її дитинство, то дівування. Показовим є образ, який з'являється в її останньому видінні. Орися бачить, як вона стоїть на березі Дністра, але то не вона, а калина, яка простягає руки-віття до красивого явора, але розділяють їх каламутні хвилі. Та сонце вкриває чорна хмара, підіймається вітер, бушує Дністер, калину вивертає з коренем, усе летить, а у тому вихорі опиняється й явір: "От він злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину,— вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно..." Так само разом гинуть Орися й Антось, і тепер ніхто не розлучить їх, бо поховані вони живцем у тій страшній братовбивчій війні, що забрала їх батьків, рідний дім і їхню долю.

Не раз автор висловлює в повісті свої погляди на історичну долю України, із жалем згадуючи "братерську різню, пограбування й розбій" на рідних землях. Безперечно, сподівання самого М. Старицького виражені в словах сотника Михайла Завістного, що герой звертає до України: "А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних — стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!.."