Філософське осмислення тисячолітніх сімейних традицій у романі Уласа Самчука "Марія"

У народі кажуть: дерево міцне своїм корінням. І це правда. Спробуй підрубати коріння — дерево всохне, пропаде. Без коріння для дерева нема життя, бо через нього рослина харчується живлючими соками; за допомогою коріння дерево міцно тримається. І не страшні йому ніякі бурі та морози, поки коріння велике, міцне.

Так само і людина. Якщо вона живе не сама, а з великою, дружною, міцною родиною, то ніщо не злякає цю людину, ніякі негаразди не зламають її дух і волю. Уже відомо, що чим більша родина, тим краще виховані в ній діти. Вони спілкуються не тільки з батьком та матір'ю, бабусею чи дідусем, братами і сестрами, вони мають можливість бачити людські стосунки на власні очі. Якщо батько з матір'ю шануватимуть старше покоління, то, безперечно, це помітять і діти.

Важливим також є те, якими соками живиться дерево, тобто яким духом виховується людина. Чи розуміє вона, що таке хліб, земля, праця, чи вміє вона шанувати людину, яка працює на землі, людину, яка захищає мир і спокій у наших оселях. Якщо так — то можна сміливо казати: ця людина справжня. А якщо ні?

З історії відомо: щоб знищити націю, треба знищити свідомість людини, треба знищити родовід. І тоді юрба без'язикої, нерозумної, несміливої молоді легко підкориться будь-якій владі.

Такі жахливі сторінки має і наша українська історія. Влада більшовиків була зацікавлена у знищенні родин, їм потрібна була чернь, якою б легко було керувати і душі якої заповнити своєю спотвореною мораллю. Вони боялися, що генетична пам'ять роду відновиться, і в якомусь поколінні воскресне історична пам'ять. Щоб уникнути цього, більшовики примушували дітей зрікатися своїх предків, братів і сестер.

Про такі жахливі події пригадує Улас Самчук у своєму романі "Марія" — творі про людське життя, людські долі.

У цьому романі одною з найголовніших проблем постає проблема збереження моральних цінностей, традицій сім'ї — збереження нації.

Спрадавна головним у кожній сім'ї була повага до батьків, шанобливе ставлення до людей. Кожна дитина змалку знала, що людину поважають за її працелюбність, тому кожен повинен працею добувати свій хліб, любити землю.

Так була вихована Марія (хоч виховували її нерідні люди), таким був і Гнат. Здавалося, якщо обидва виховані у дусі пошани до людей, чому ж не судилось їм обом бути разом? Мабуть, тому, що окрім пошани необхідно ще й любити. Жити з нелюбимим важко, сумно. Порушуються основи сім'ї, яка окрім пошани ґрунтується ще і на коханні. Воно допомагає долати всілякі труднощі, негаразди.

Іноді за кохання треба боротися. І Марія бореться за нього. Вона кидає виклик усталеним традиціям, залишає чоловіка, заплітає косу і йде до іншого. Звичайно, цим вона викликала осуд людей, ганьбу. Але Марія вважає, що більшим гріхом буде, якщо вона і надалі житиме з нелюбом. Чого вона зможе навчити, своїх дітей? Не любити ближнього свого?

Розуміючи, що вчинила великий гріх, пішовши до церкви з проханням розлучити її з Гнатом і отримавши дозвіл, вона тривалий час покутує, очікує кари. Кара настала:

Гнат підпалив будинок Марії. Але вона не видала свого колишнього чоловіка, а навпаки, захищала його, пояснюючи людям, що то вона сама винна.

Завдяки коханню, якого у Марії вистачило на двох, вона повернула Корнія до життя. І коли і він звернув на неї увагу, все в їхньому житті пішло, здавалося, на лад.

Але все-таки порушувати сімейні традиції не можна, бо як це боляче, коли хтось із сім'ї не зважає на моральні правила, заведені ще предками.

Дуже боляче було і Марії дивитися на свого сина Максима, який розстрілює Святу на іконі, зауваживши, що давно треба було це зробити. 1 це треба було знищити ту Святу, якою благословляли Марію на подружнє життя, яка оберігала родину від лиха і напасті. Тоді Марія зрозуміла: "...настав початок кінця".

А вона ж вчила його, як і всіх своїх дітей, шанувати старших, поважати Бога, любити хліб і землю. Великий сором за сина палить батьків. Максим став чужим не тільки для своїх рідних, він зрадив усю націю, коли зрікся свого походження, вигнав батьків, доніс на брата. Настав страшний час, коли "...возстане син на батька, батько на сина... і буде глад по цілій землі...", час, якого чекав Гнат, час руйнації основ життя.

Як страшно, що таке може бути і сьогодні серед людей, бо й сьогодні дехто забуває, якого він роду, чий він син, на якій землі він живе. Улас Самчук майже сімдесят років тому застерігав людство від жахливої біди — знищення нації. Але слова його, звернені до нас, актуальні і сьогодні: "Бог любить того, хто відчуває в собі частину його самого, його безсмертного, його розумного і його всемогучого. Яке право маєте ви, діти найкращої з країн, не чути себе такими?.."