Зображення деформації українського характеру під впливом марксистсько-ленінської ідеології (за романом У. Самчука "Марія") (1 варіант)

Улас Самчук у своєму романі "Марія" подав читачеві справжню розгорнуту картину життя українського суспільства на початку XX століття — бурхливого століття воєн, у тому числі громадянських, століття бурхливих соціальних змін. Як дбайливий дослідник, письменник по крихітках зібрав і відтворив риси цього складного буремного часу, закинувши своїх героїв у саму гущавину подій, змушуючи їх переживати страшні трагедії разом зі своїм народом. Просто описуючи день за днем життя однієї селянської родини, однієї української жінки, Самчук насправді відтворив найголовніші метаморфози людських особистостей, які вони переживали під тиском зовнішніх обставин. Саме тому цей роман вважають енциклопедією українського життя XX століття. Але роман цей не просто суспільно-історичний, він глибоко психологічний, настроєвий, оскільки в ньому перш за все розкривається бачення страшної соціальної дійсності початку XX століття очима жінки-матері.

Усі герої роману зазнають протягом свого життя змін, їхні характери розвиваються, поглиблюються, хтось з них стає більш мудрим, починає розуміти життя і людей, хтось, навпаки, втрачає людську подобу, перетворюється на ненажерливого звіра; хтось переживає злети і падіння, втрати і моменти щастя. Так, Марія, ставши матір'ю, поховавши двох дітей, пройшовши через випробування злиднями, важкою роботою, врешті дочекавшися щастя з коханою людиною, виростивши трьох синів і дочку, стає втіленням справжньої людської мудрості, що йде від землі, праці, мудрості віковічної, непереборної, такої, на якій тримається саме життя. Корній, який прийшов з армії, здавалось би, зовсім виродженим, грубим, жорстким і байдужим, під впливом праці на землі і кохання Марії стає людиною мудрою, спокійною і доброю. Гнат, втративши кохання Марії, вдається до злочину, підпалюючи її будинок, однак скоро розуміє ницість свого вчинку і стає ченцем. Ці герої у романі — квінтесенція мудрості народу, з його вмінням усьому в житті знайти пояснення, зрозуміти ближнього, зі здатністю до прощення. Вони несуть на своїх плечах увесь тягар страждань української землі, виносять важку працю, злигодні, нестатки, голод, смерті, даючи силу й мудрість новому поколінню, своїм дітям.

Здавалося б, сини Корнія та Марії всі як один повинні були б стати справжніми землеробами, перейняти від батьків любов до колосистого поля, до квітучого саду, до хліба, вирощеного власними руками. Однак не все сталося так, як мусило б бути, ніби справдився той страшний сон, який колись розказав на стежці Марії Гнат. У цьому сні середній син Марії знущався зі своєї матері, і за це Корній зарубав його сокирою. Не вірила Марія розповіді Гната, не вірила у його страшний сон, що ніби віщував те страхіття, яке принесли 20-ті роки на українські землі. Та й нам, читачам, не вірилося у можливість такого розгортання подій у творі. Але письменник як вмілий психолог підготував підґрунтя для майбутньої розповіді, ніби забігши вперед, давши читачеві змогу зазирнути у майбутнє своїх героїв.

Так, виростила Марія трьох синів, та не зазнала від них радості, бо одного забрала війна, а двох інших забрала революція, одного з них знищивши фізично, а другого — духовно, виродивши його, зробивши моральною потворою. Середній син Марії та Корнія Максим з дитинства відрізнявся від своїх братів якоюсь жорстокістю, байдужістю до праці: "Він звик щодня бігти на вулицю, назбирати юрбу хлопчиськів і гасати з ними по вигоні та садах. Вдерти кубло птаха, обірвати чужу яблуню чи грушу, зробити якусь капость... О, на це Максим перший майстер..." Не став середній допомагати батькам і тоді, коли старшого, Демка, забрали до армії. Все дратувало хлопця коло господарства, тому й викликав гнів батька: "Пересварились. І Максим покинув дому. Пішов шукати легкого хліба. Подався до міста і там дістав місце лакея при дворянському клубі".

Таким чином, ми бачимо, що нелюдський характер Максима почав формуватися ще у дитинстві. Він ніби продовжує у романі ту лінію, яка була розпочата в образі Корнія. Адже його батько також повернувся з матросів якимось зовсім "нелюдським", жорстким, грубим, однак праця на землі "виправила" його, вилікувала його душу. Максимові ж усе байдуже. Ті "ліки", які допомогли батькові, на нього вже не діють: він формується в часи, коли все у суспільстві перевертається, знецінюються вікові цінності, вироджуються людські душі. Саме тому, мабуть, Максим, формований на "червоних ідеях", перетворюється на злочинця, знищує свою власну родину, виганяє з хати батька й матір, зрікається всього найсвятішого, відбирає навіть останній кусень хліба у матері, зрікшися батьків, пише "доноса" на рідного брата, прирікаючи того на табори й загибель. Здається, немає у світі нічого страшнішого, чого б не зробив цей чоловік. І немає у нього сумнівів у своїй правоті, немає навіть бажання схаменутися. На відміну від героя новели "Я (Романтика)" М. Хвильового, Максим не жаліє матері, не переживає внутрішнього боріння, підкорюючись жорстоким законам часу. Навпаки цей час смертей і братовбивства для нього — органічне середовище. Цей час виплодив його — страшне чудовисько, запліднене ідеями марксистсько-ленінської ідеології, перекрученої ще тими, хто бажав легко нажити собі "слави й добра".

Тому символічним є кінець життя Максима, якого вбиває власний батько, мудрий трудівник-хлібороб. Образ Корнія несе на собі відбиток відвічної правди працівника землі, тому він мусить нищити всіляку погань, навіть якщо такою є його син, навіть якщо цей вчинок знищить його самого.