Чим подобаються мені вірші М. Рильського?

Максим Рильський — один з найвідоміших українських поетів XX століття. Його життєвий і творчий шлях співпав з важкими для нашої країни роками, коли письменники не могли вільно висловлюватися. Коли за необачне слово можна було покластися свободою чи життям, коли поети продавали свій талант за можливість залишитися на волі, за ленінські чи сталінські премії. Та справжній митець завжди знайде спосіб висловити свою думку, нехай у прихованій формі, за допомогою незрозумілої партійним діячам символіки, але справжні думки автора завжди пролунають у його творах.

Рання творчість Максима Рильського подобається мені найбільше. Тут поет щирий, відвертий, відкрито говорить про свої настрої і почуття, бо найщирішою людина буває саме тоді, коли над нею не стоять негласні заборони. Проте молодий Рильський не поспішав писати про революцію, ті суспільні рухи та зміни, що відбувалися в країні. Він належав до так званого угрупування неокласиків, які вважали, що мистецтво — це не місце для політики, для декламування якихось соціальних ідей та гучних гасел. М. Рильський, як і його колеги М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Ю. Клен, виступав проти заангажованості мистецтва, і саме лірика цього періоду, вільна від запитів та уславлення вождів, яка йде від серця поета, найбільше й схвильовує мене як читача. Поет багато уваги приділяв пейзажній ліриці, бо, як я гадаю, у тому бурхливому, неспокійному житті, у тій круговерті війн та смертей, що супроводжувала перші три десятиліття XX століття, саме природа залишалася єдиною відрадою, чистим, незаплямованим людською ненавистю джерелом натхнення:

Молюсь і вірю. Вітер грає

І п'яно віє навкруги,

І голубів тремтячі зграї

Чекають неба береги.

На лоні природи ліричний герой замислюється над швидкоплинністю життя, над тим, що немає нічого вічного, що людське життя — то лише мала краплина у величезному океані вічності. Проте ця краплина є частиною великого, і в ній міститься весь Всесвіт:

Хіба я не крапля мала,

Що світ необмежний одбила,

Лиш ґрунту свого не знайшла,

Лиш крила родимі згубила.

Дивно, що людина, якій ледве виповнилося двадцять років, замислюється над питаннями життя і смерті, ролі людини у цьому світі, сягає філософських глибин. Я думаю, що цьому сприяла не тільки добра освіта, адже письменник народився в освіченій родині і змалечку знайомився з набутками світової літератури, але й ті важкі умови, у яких він зростав, у яких формувався його світогляд. Відомо, що війна примушує дітей швидко дорослішати, і, я гадаю, саме тому в молодого поета з'являються думки дорослої людини.

Подобається мені в творчості Рильського й те, що тут не відчувається мотивів розчарування життям, марності всіх людських спроб залишити по собі слід. Навпаки, поет впевнений, що варто жити, насолоджуватися кожним днем, який дарує нам життя:

Минають дні, минає літо...

Але нащо тужить за ним?

Прозору склянку вщерть налито

Вином червоним і хмільним!

Та я не думаю, що автор мав на увазі, що необхідно розтринькувати життя, бо тоді б він не писав про вічне, про мистецтво, про те, що лише "невгамовний труд землі насиченій родюче лоно ранить". Цій думці поет залишався вірним до кінця і навіть у страшні сталінські часи та в часи застою стверджував, що варто жити, варто працювати, необхідно знаходити радісні хвилини, цінувати кожну щасливу мить, бо без цього не буде повноти життя.

Поезія Рильського і заспокоює, і примушує замислитися про вічне, й одночасно надихає на працю, на якісь звершення. Саме цим вона мені й подобається. А ще приваблює вона своєю безмежною любов'ю і повагою до людини, до праці, до рідної землі, вірою в те, що незважаючи на всі перешкоди, зміни на краще таки відбудуться.