Довге літературне життя Максима Рильського скидається на невтомний підйом альпініста до вершини. Рильський працював невтомно і безперервно, піднімаючись до високої" простоти у поезії. Допомагала йому і надихала його любов до рідної природи і віра в людину.
Найвища краса відносин природи і людини — у праці хлібороба і садівника, тих, хто "садить паростки кленові, хто діброви молоді ростить". Точність і майстерність поета допомагають йому відбирати скупі, але дуже виразні деталі для змалювання картин природи. У шедеврі "На білу гречку впали роси" всього вісім рядків створюють чудовий ліричний настрій суму й надії. Вечір відкривається у згасанні шумів, звуків:
На білу гречку впали роси,
веселі бджоли одгули,
замовкло поле стоголосе
в обіймах золотої мли.
Спогад про кохання співзвучний цьому тихому вечору, такому ж трохи сумному і ніжному. Поет не сподівається побачити чи почути кохану, і тільки у серці безгучно продзвенять пісні. Цей вірш по праву ввійшов у скарбницю української лірики.
Одним-двома словами Рильський може змалювати картину, створити настрій. Тільки один рядок:
Яблука доспілі, яблука червоні!
— і ми вже в осінньому саду, і пахощами п'янких яблук сповнене повітря, і синіє передвечірнє небо.
А як по-дитячому щиро й відкрито, з самих глибин душі, зривається зізнання:
Поле чорніє. Проходять хмари,
Гаптують небо химерною грою.
Пролісків перших блакитні отари...
Земле! Як тепло нам із тобою!
Краса землі сплітається з красою кохання, з красою душі, праці. Доки літають ластівки і кохають люди, буде обертатися стара земля, буде щасливий поет. Знов і знов відкриває він для себе і для нас, як необхідні нам і берези, і верболози понад Дніпром, і "ніжна отрута" солов'їного співу, і люди, яких ми зустрічаємо і втрачаємо, але пам'ятаємо все життя.