Мотиви лірики Дмитра Павличка

ПАВЛИЧКО ДМИТРО

(народився 1929 року)

Народився у підгірському селі Стопчатові на Станіславщині (Західна Україна) в родині лісоруба. Навчався на філологічному факультеті Львівського університету, потім — в аспірантурі. Займався політичною діяльністю: брав активну участь у державотворенні України (засновник Народного Руху і Демократичної партії України, з 1990 по 1994 рік — один із лідерів Верховної Ради); був на дипломатичній роботі.

Поет, перекладач, учений, громадський діяч. Поезія Павличка сповнена творчих шукань у зображенні картин життя і часу, емоційності, уній чітко відчутний філософський підтекст, відбито дух і досвід народу, його традиції, мораль.

Творчий доробок складають збірки "Любов і ненависть" (1953), "Моя земля" (1955), "Чорна нитка" (1958), "Правда кличе!" (1958), "Гранослов" (1968) та ін. Багато поезій покладені на музику ("Впали роси на покоси", "Лелеченьки", "Ястужився, мила, за тобою...", "За літами" та ін.), а пісня на слова Павличка "Два кольори" стала народною.

Мотиви лірики Дмитра Павличка

Дмитро Павличко — наш сучасник, поет, перекладач, громадсько-політичний діяч. Творчість його має дві сторони: Павличко водночас тонкий лірик, що вміє розтривожити людську душу й серце, і поет-філософ, здатний зробити об'єктивний зріз часу, історії, проблем нації й особистості.

Збірка Дмитра Павличка "Таємниця твого обличчя" — одна з перлин української літератури. Мені вона нагадує іншу відому книгу — "Зів'яле листя" Івана Франка. Споріднює ці збірки глибина подачі інтимних почуттів людини, щирість, витончена форма. Серце і душа ліричного героя сповнені ніжним почуттям великого кохання. Закохана людина починає інакше дивитися на світ, бачить у ньому нове, прекрасне, чого раніше не помічала, серце наповнюється світлом, тремтить у передчутті незнаного, але такого очікуваного щастя:

Сріблиться дощ в тоненькому тумані,

Як ниточка в прозорім полотні.

А сонце по його блискучій грані

Тече і душу сповнює мені.

Кохана поета — це жінка прекрасна, як природа, нерозгадана, як людська доля, вічно юна і сповнена життєвою мудрістю, свята ("Моя любове, ти — як Бог...") і грішна ("Твоя краса — як усміх сатани"). Вона — втілення вічної таємниці жіночості, ніжності, добра. Втілення таємниці життя. Закохані тонко відчувають почуття одне одного, розуміються з півслова:

Був день, коли ніхто не плаче,

Був ясний день, як немовля.

Та я здригнувся так, неначе

Твоє ридання вчув здаля.

Я знаю — ти не заридала,

А в світі, що гуде й гримить,

Мене лиш пошепки назвала,

До себе кликнула в ту мить.

Але у творчому доробку поета не тільки інтимна лірика. Павличка турбують загальнолюдські проблеми у їх суперечностях. Митець-філософ розмірковує про добро і зло, любов і ненависть, вічне і минуле, осмислює, втілює у вишуканих образах. Так, у сонеті "Погляд у криницю" поет надає світлу всеохоплюючого значення:

Я розумію світло. Це — душа,

Любові й космосу глибини.

Жертва. Блиск розуму. Благословення миру.

Палання рук. Веселощі трави.

Тобто все на Землі, в космосі, в людській душі — має життєдайну силу світла. "А що ж таке темнота?"— запитує ліричний герой. Це печаль самотності, заздрощі, злість. Але вони мусять існувати, бо ж "Без темряви свою снагу не може сяйво людям об'явити". І так вони йдуть у парі — світло й темрява, радість і горе, червоне і чорне.

Ця тема присутня й у відомій поезії "Два кольори", що стала славнозвісною піснею. Сорочка, вишита матір'ю, стає уособленням людської долі. Як червоний візерунок переплітається з чорним, так і в житті поруч прямують радість і горе, любов і ненависть, звершення й поразки:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Сьогодні Дмитро Павличко виступає в незвичній для письменника ролі: політик, державний діяч, що пристрасно відстоює інтереси нашої Батьківщини, її народу. Чи добре це? Думаю, що в будь-якій галузі громадського життя не буде зайвою людина духовно багата, яка вміє бачити й тонко відчувати красу.