Громадянські мотиви лірики Дмитра Павличка

Громадянські мотиви лірики Дмитра Павличка

Дмитро Павличко відомий як поет, перекладач, кіносценарист, критик, громадський і державний діяч. Письменнику вдалося творчо засвоїти традиції класичної української літератури, використати фольклорні образи і мотиви, поєднати громадський пафос з філософськими роздумами про вічні цінності. Д. В. Павличко є організатором Народного Руху і Демократичної партії України, а зараз він — натхненник Української Народної Партії (УНП). Поет радить своїм однопартійцям триматися в блоці політичних сил, які "працювали на Майдан". Адже саме єдність усіх сил народу, продемонстрована Помаранчевою революцією, — це, на його думку, "великий історичний крок до формування єдиної нації".

Дуже страшно, щоб не повернулося все знову "на круги своя", щоб не прийшли до влади ті, хто запровадить тоталітарний режим. Тому вірш "Коли помер кривавий Торквемада", який був написаний у 1955 році з приводу смерті Сталіна, видається дуже сучасним. Павличкові вдалося тоді розібратися в складних перипетіях післясталінського періоду, він бачив, що "здох тиран, але стоїть тюрма!"

Поет був тим "єретиком", який поступово, крок за кроком, руйнував цю тюрму і вірив, що "зрусифікований українець, навіть у десятому поколінні, якщо не згубив людської гідності, почуватиметься патріотом землі, де поховані його предки, де він народився і виріс, де виховує своїх дітей і своє безсмертя відчуває в невмирущості України".

І як би категорично Д. В. Павличко не ставився до тих, хто "зрікся мови рідної", він сподівається, що серед таких людей ростуть не "лише яничари і манкурти". Помаранчева революція, на думку письменника, довела, що "змоскалізоване українство" наших східних і південних земель може виконати свою патріотичну місію. Тепер варто було б нагадати тим, хто йшов разом з усіма в лавах демократичного руху, що бути українцем — це гордість. Знати свою мову — це обов'язок. Мова для Павличка є найбільшим скарбом, за ставленням людини до рідної мови поет визначає її моральність. Цій проблемі присвятив митець вірші "Ти зрікся мови рідної", "О рідне слово, хто без тебе я?..", "Між горами в долинах — білі юрти..." Дмитро Павличко поважає той народ, який береже свою "прадідну" мову і вміє її захищати не лише від чужинців, але й від зрадників. Одержавши у спадок від предків рідне слово, Д. В. Павличко втишає ним "спрагу серця", запалює свою душу. Звертаючись до мови, як до святині, поет говорить:

Так не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні —

Дзвени в моїм і правнуковім домі!