Українська земля дуже часто народжує талановитих людей, бо сама є дуже щедрою. Серед них багато артистів і художників, письменників і поетів. Усі вони дуже люблять і поважають свою Батьківщину, намагаються своєю працею принести їй якнайбільшу користь, прославити її. їхня талановитість розкриває перед ними двері у широкий світ, де збирається увесь бомонд. Але, на диво, українці залишаються на рідній землі, щоб продовжувати чарувати своїми грою і картинами, прозою та поезіями наш народ.
Я дуже люблю поезії Дмитра Павличка. Він є продовжувачем традицій наших великих поетів, він, як і більшість нашої письменницько-поетичної еліти, є патріотом своєї Батьківщини. Для нього вона — найкраща у світі, бажана, рідна. А її мова, українська, — наймиліша для його слуху. Поет вважає, що він не зміг би прожити, не чуючи знайомих слів. Він міг би втратити зір, ніколи не бачити ланів, Дніпра, але тільки не страшна глухота: Дивитися на радощі обнови, Та материнської не чути мови — Ото була б загибель — смерть моя.
Для ліричного героя Дмитра Павличка рідна мова — це "пісня, сила і відвага", це — його життя. Він вчуває у ній відгомін багатьох століть нашої нелегкої історії. Герой відчуває якийсь незрозумілий чи, навпаки, дуже зрозумілий зв'язок між собою та своїми предками, зв'язок, який не можна ані розірвати, ані зменшити, нехай пропливають роки та століття. У генетичній пам'яті ліричного героя навіки залишилися згадки про відомо-невідомих предків, що горіли за Вітчизну у вогні, боролися за її красу і життя у віках.
Мова — це і велика любов до рідної домівки, до рідної матері. Ліричний герой знає, що ніколи не зможе забути українську мову ще й тому, що нею розмовляла найрідніша для нього людина. Павличко пише:
Тобою палахтить душа моя,
Втишається тобою серця спрага.
Мені стають зрозумілими почуття поета, який не перестає дивуватися красі рідної мови. Він не може поважати тих людей, які зрікаються її, яким байдужа її чарівність та мелодійність. Від таких людей відцураються близькі люди, не буде у них ні "роду, ні народу". Не знатимуть вони ані спокою, ані дружньої ласки.
Дмитро Павличко хоче зберегти рідну мову, адже її нам у спадок передали наші предки, щоб потім, через роки, через століття, її любовно прийняли наші нащадки. Ліричний герой Павличка збуджено запитує:
О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам'я.
Дійсно, без рідної мови загине кожен з нас, зникне духовність, зникне духовний зв'язок між багатьма поколіннями українців, взагалі зникне наша Батьківщина. Бо мова — це її розум, її любов, її дійсність та її майбутнє.
Дмитро Павличко просить, навіть заклинає, звертаючись до неї:
Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні —
Дзвени в моїм і правнуковім домі!
Можна без усього прожити на світі, зрікаючись людських почуттів. Проте жити, не чуючи, не розуміючи тієї мови, якою з народження розмовляєш сам, якою розповідали свої оповідки наші діди та прадіди, якою писалася наша історія, я гадаю, неможливо. Я розумію почуття справжнього патріота, який не хоче навіть чути і знати, що українці можуть зректися найріднішого — мови, а значить і Батьківщини. Адже Батьківщина без мови, як і мова без Батьківщини, не можуть існувати. Це — єдине ціле.