"Душа в тебе погана. Погана якась душа". Образ Степана Радченка в романі В. Підмогильного "Місто"

Валер'яну Підмогильному належить одне з найпомітніших місць в українській літературі доби національного відродження. "...У всьому вигляді було щось витончене, не радянське, його зовнішність свідчила про внутрішню культуру. І справді, це був один із найкультурніших наших письменників". Так напише про В. Підмогильного Ю. Бойко, який точно передав емоційний портрет письменника.

Саме в романі "Місто" В. Підмогильний використав епіграфи, які стали ключем до цілісного прочитання твору. Це було новою манерою подачі опису в першому урбаністичному романі української літератури XX століття. Перший, взятий із талмуду, стверджує: "Шість прикмет має людина: трьома вона подібна на тварину, а трьома на янгола...". Другий епіграф — з роману А. Франса "Таїс": "Як можна бути вільним, ...коли маєш тіло?"

Найцікавіше те, що ці рядки, як у дзеркалі, відбивають внутрішній світ головного героя роману Степана Радченка. Хто ця людина? Чим живе його серце, кого кохає? Мабуть, це почуття допомагає юнакові "завойовувати місто". Твір насичений подіями внутрішнього життя, які виникають навколо любовних перипетій героя. Степан спочатку зустрічається з односельчанкою Надійкою, далі з міщанкою Мусінькою, потім з міською дівчиною Зоською, а наприкінці роману знайомиться з балериною Ритою. Герой здобуває жінок з дедалі вищим соціальним статусом, ніби вони допомагають йому самоутверджуватись у цьому житті, набирати досвіду. Кожна з коханок Степана дає щось нове, підживлюючи його наснагу, прагнення жити і творити. Читачам здається, ніби він перебуває в гармонії з собою, а дівчата — його музи, які надихають на нові здобутки. Але з часом наступає розрив, Степан розчаровується у своїх подругах. Він пізнає їх глибше, бачить їхні вади. Так Надійка перетворюється на "сільську дівку", яка зовсім не відповідає його ідеалу. Стосунки із Зоською розриваються, коли йдеться про одруження, і Степан усвідомлює, що вона не розпалює більше його пристрасті. У Радченка виникає побоювання, що у шлюбі він втратить особисту свободу, загрузне в міщанському побуті і може поставити хрест на подальшій літературній творчості.

На жаль, Степан сприймав жінок як річ, яку беруть, віддають іншому, яка належить чоловікові як його власність. Найтрагічнішим образом у романі стала юна кияночка Зося, яка закохалася в молодого літератора. Вона чекала від нього делікатної поведінки, красивих залицянь, але мала лише постійний жорстокий тиск, заборону будь-якого права на власне рішення. Степан грався з нею і водночас божеволів від її неприступності. Це перша жінка, яку йому було так нелегко "взяти". Він витрачає на неї всі гроші, забуває про роботу, суцільний хаос панує у його душі, але відмовитися від Зоськи він не може, адже він переможець. Згодом Степан заволодіває дівчиною, робить її своєю коханкою і враз холоне, стає байдужим до неї. Йому потрібна рабиня, яка б угадувала всілякі забаганки хлопця. Зоська не могла змиритися із таким становищем і "померла як єсть", згасла, немов свічка, серед байдужих та черствих сердець.

Знищивши цю дівчину не тільки морально, а й фізично, Радченко досягає своєї мети, — він завойовує місто. А куди рухатися далі? Ані людяності, ані сміливості — лише егоїстичне бажання задовольнити власні примхи. Ось що керувало ловеласом. Наступні стосунки з танцюристкою балету Ритою теж були дуже зручними для Степана. Але чи можна йти до щастя напролом по трупах інших людей? Місто "стерло" героя, згубило в його душі одвічні людські чесноти. А хіба можуть лише матеріальні блага та кар'єра зробити людину щасливою? Звичайно, ні! У серці головного героя немає місця коханню, співчуттю, милосердю, а тому він — глибоко нещасна людина, яка не зрозуміла сенсу життя. А його душа — "...грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане".