Моя Україно, недоле моя,
Була ж ти мені дорогою,
А нині тебе вже лишаюся я.
Ох, що ж ти зробила зі мною!
Ці слова написав Тодось Осьмачка, нещасний син України, якому випала трагічна доля: арешти, допити, ув'язнення, переховування, психіатрична лікарня. Свої дні, пройняті страхом переслідування, поет закінчив в Америці. Йому так і не судилося повернутися туди, куди нестримно линуло серце, — до України.
Якою ж бачив поет-вигнанець рідну Україну? Вона постає перед ним багатою й пишною: у чистих водах українських рік "неціджена риба", у лісах — "звіри ненаджені", "птахи незлякані". Над "немріяними шляхами" здіймаються "гори неважені". Перебуваючи на чужині, поет відчував себе самотнім, нещасним, приреченим на довічне блукання."... і кімнати не маю я нині без свідків чужих прочитати хоч вірш", — виливав душу Осьмачка.
А втрачена Вітчизна не давала спокою. І знов вона являлася поетові: виснажена штучним голодомором, жорстоко покарана за бажання бути незалежною, оніміла без вкраденої у неї мови...
Хоч Тодось Осьмачка був відірваний від України, але між ними існував тісний зв'язок. Кожна рана на грудях рідної землі ставала раною в поетовому серці, бо Вітчизна була для нього матінкою — прекрасною, незабутньою.
Оце такая в тебе
матінка,
в руці Господній
Україна.
Синьонебая!
Як же мріяв поет опинитись під цим синім небом! Та не судилось...