Хто з героїв повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" мені найбільше запам'ятався? (2 варіант)

Прочитавши декілька перших сторінок "Кайдашевої сім'ї" І. Нечуя-Левицького, я вже зрозуміла, що буду читати цю повість не з примусу, не тому, що цього вимагає вчитель і не задля гарної оцінки, а просто для задоволення, лише тому, що цей твір дуже цікавий. І мої сподівання виправдалися. Перегорнувши останню сторінку, я відчула, що наче побувала в українському селі XIX століття, познайомилась з героями твору, відчула соковитий селянський гумор, побачила нехитрий побут українців минулих століть... Зрозуміла я також, що недаремно І. Франко свого часу назвав Івана Нє-чуя "майстром зору", адже усі портрети і пейзажні малюнки у творі виписані настільки детально, що постають перед читачем, наче на картині.

Написана більше ста років тому, у 1878 році, "Кайдашева сім'я" не втратила своєї актуальності і сьогодні. Можна скільки завгодно говорити про те, що всі чвари у родині Омелька Кайдаша були викликані соціальними причинами, мовляв, після земельної реформи 1861 року українські селяни не отримали сподіваної волі, і тому ладні були забути про будь-які моральні норми, тільки б здобути зайвий шматок землі. Безперечно, прихильники такої точки зору де в чому мають рацію. Однак, на мою думку, конфлікт, що зароджується і розвивається у сім'ї Кайдашів, має все-таки інший характер. Цей конфлікт є вічним, адже так влаштована людина, що рано чи пізно їй стає замало того, що вона має, і захочеться більшого. Від цього не застрахований ніхто з нас, незалежно від віку, статі та століття, в якому живе. І тільки зрозумівши цю просту істину, по-іншому починаєш сприймати героїв Нечуя-Левицького.

А вони, ці герої, постають перед очима читачів як живі: з усіма своїми позитивними й негативними рисами, зі своїми проблемами, негараздами у стосунках, болями і радощами (так, у житті Кайдашів теж були приводи для радості, незважаючи на загальний негативний настрій у родині). Усі шестеро членів цієї сім'ї надовго запам'ятаються читачам, як люди палких пристрастей, особистості зі складними характерами. Але найбільше серед них мене вразила Мелашка — молода невістка Кайдашів. Адже саме з цією жінкою сталися протягом твору найбільші зміни. На початку твору це молода вродлива дівчина з поетичною душею. її портрет змальовано у традиціях народнопоетичних творів: "лице, як ягода", щоки, "як червоні яблучка", чорні брови, "як шовк", губи "повні та червоні, як калина". Сама Мелашка "рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина". У фольклорному стилі передано й враження Лавріна від першої зустрічі з дівчиною: "Коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там упіймаю".

Таким же гарним, опоетизованим, чистим є кохання, яке спалахує між героями. Для Мелашки поруч з Лавріном сяє сонечко, а без нього настає темна ніч, а її розмови з коханим нагадують пісенну лірику: "Я цілу ніч спала, як не спала. Все ніби гуляла з тобою в зеленому гаю та квітки рвала; все ніби дивилась на тебе не надивилась, говорила з тобою не наговорилась".

З такою поетичною душею і приходить Мелашка до Кайдашів. А тут дівчина потрапляє у пекло. Свекруха знущається, сварить її за будь-яку дрібничку, та ще й Мотря, старша невістка, враз забувши, як важко їй самій жилося у свекрухи в перші дні (а може, не забувши, а навпаки, з бажання помститися за своє лихо), починає допікати Мелашці не менше, ніж Кайдашиха. І тоді тиха, скромна молодиця наважується протестувати. Але протест її пасивний — Мелашка тікає з родини. Відпросившись на прощу в Київ, вона вирішує там і залишитися, найнявшись працювати у проскурниці. Почалося спокійне життя...

Однак Мелашку гризли докори сумління. Вона не змогла забути коханого чоловіка, за ним боліло її серце. І коли Лаврін з матір'ю прийшли до Києва у пошуках непокірної невістки, вона радо погодилася повернутися додому.

Кайдашиха ж, побачивши, до чого призвели її вчинки, відтепер дещо притихла, не чіпала більше Мелашку. А та, можливо, вражена своєю сміливістю (а як же: втекти від свекрухи аж до Києва!), можливо, зміною ставлення Кайдашихи до себе, починає змінюватися сама. Вона вже не мовчить, коли її чіпляє Мотря, а сама лається не гірше, ніж та. А далі, коли у Мелашки та Лавріна з'являються діти, коли треба вже думати, як їх годувати, що залишити згодом у спадок, починає битися з Мотрею за кожне яйце, за шмат полотна.

Де й поділася ніжна дівчина зі співучою душею! Замість неї — криклива жінка, часом зла, часом навіть жорстока. Чого вартий хоча б той епізод, коли вони з Лавріном прибирають драбину з-під ніг Мотрі, і та висить у повітрі, тримаючись руками за бантину, а за пазухою тримає курячі яйця! Або згадаємо, як Мелашка зі свекрухою били посуд у хаті Мотрі, або як молода невістка кидає деркачем сміття на половину старшої! Таких випадків у творі зображено безліч, і всі вони свідчать про дивну зміну, що сталася з Мелашкою.

Мелашка не втратила фізичної краси, навпаки, розквітла й стала ще вродливішою, однак вона загубила красу душевну. Втратила лагідність, чистоту душевних поривань, ніжність, мрійливість, стала схожою на лайливу Кайдашиху і Мотрю, що мала "серце з перцем". Що спричинило такі зміни в натурі, здавалось, прекрасної й душевно багатої людини? Мабуть, все-таки гонитва за майновими статками, бажання придбати якомога більше добра для родини. А може, тільки те оточення, в якому опинилася бідна дівчина? Чи праві ті, хто усі нещастя Кайдашів бачить у їх матеріальних негараздах? Чи причини слід шукати у моральній сутності героїв? Мені здається, що проблематика твору набагато глибша, ніж це здається на перший погляд, адже з подібними метаморфозами у житті людей, їхніх характерах ми стикаємося кожного дня, незважаючи на те, що часи дуже змінилися. І часто людей трансформують таким чином не матеріальні скрути, а навпаки, багатство.

Отже, прочитавши повість, стаєш перед безліччю питань, відповідей на які, мабуть, доведеться шукати все життя. І нехай наше життя, прекрасне й одухотворене, не стане подібним до життя Мелашки, обмеженого вузеньким світом селянського подвір'я.