Повість І. С. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" як підручник народознавства

НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ ІВАН

(1838 — 1918)

Народився в м. Стеблеві на Черкащині в родині священика. Отримував освіту в Богуславському духовному училищі, Київській духовній семінарії, Київській духовній академії, але священиком не став. Працював учителем у Полтавській духовній семінарії, у гімназіях польських міст Каліша, Сідлеця, Кишенева (Молдова). У1885 році виходить у відставку, переїздить до Києва, де живе до кінця життя, похований на Байковому кладовищі.

Автор прозових творів "Дві московки" (1868), "Хмари" (1874), "Микола Джеря" (1878), "Кайдашева сімя" (1879), "Князь Єремія Вишневецький" (1897), "Гетьман Іван Виговський" (1899), Старосвітські батюшки та матушки" (1888) та ін.; драматичних творів "На Кожумяках" (1875), "Маруся Богуславка" (1875); літературно-критичних статей. Перекладав (разом із П. Кулішем та І. Пулюєм) перше повне видання Біблії українською мовою.

Повість І. С. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я"

як підручник народознавства

Все своє життя Іван Семенович Нечуй-Левицький "кров'ю і нервами" був зв'язаний з простим народом: глибоко знав його життя, проймався його болями та думками, завжди прагнув допомогти скривдженим. Письменник уважно "наглядав" за життям земляків, його спостережливе око вбирало всі барви — від трагічно-чорних до яскраво-комічних.

Серед його творів особливе місце посідає неперевершена повість "Кайдашева сім'я". "Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо затьмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще село за умов капіталізму, як "Кайдашева сім'я" Нечуя", — писав Максим Рильський.

Нечуй-Левицький — великий майстер художньої прози, тонкий знавець народного життя. Картини селянського побуту він відтворює з такою переконливою виразністю, що "Кайдашеву сім'ю" читаєш, наче гортаєш підручник з українського народознавства. Перш за все, в цьому пересвідчуєшся, коли знайомишся з образами повісті, такими колоритними, типово українськими. Письменник змальовує їх з великою любов'ю і гумором, бо, незважаючи на всі труднощі життя, український народ завжди виявляв оптимізм, сміявся, сипав дотепами, глузував з ворогів.

Нечуй-Левицький вклав у своїх героїв ті риси народного характеру, які вважав найбільш притаманними українцям. Ось перед нами Омелько Кайдаш — чоловік працьовитий, майстер, людина з багатим життєвим досвідом, але якого губить пристрасть до чарки. Автор в'їдливо насміхається над п'яним Кайдашем, бо пияцтво завжди осуджувалося в українській родині й суспільстві. Маруся Кайдашиха має в характері чимало вад: пихатість, манірність, безпідставний гонор. Але, висміюючи їх, письменник водночас висвітлює в жінці й добрі риси, характерні для українок: охайність, хист гарної куховарки і господарки. Українську впертість вклав автор в образ Карпа. Його характер доповнюється рисами черствості та грубуватості, за якими криється наполегливість і працелюбність. Зате Лаврін мав по-українськи ліричну вдачу і м'яке серце. Хоч згодом саме Лаврін з українською дбайливістю "загарбав хазяйство у свої руки".

Працьовитість і проворність українських молодиць змальовує перед нами письменник у образах невісток — Мотрі та Мелашки. Але кожна з них має особисту вдачу, бо походять вони з різних соціальних середовищ: самолюбива та егоїстична Мотря протиставляється добрій і лагідній Мелашці.