"В його душі була мета, ясна і проста — народ і Україна..." (гімн молодості у романі Івана Нечуя-Левицького "Хмари")
Як відомо, цивілізація розвивається лише тоді, коли кожне наступне покоління робить крок уперед, дбаючи про рідну землю, про свій народ. Воно повинно осмислити поклики попередників і внести власну часточку в розвиток свого краю. Це глибоко розумів Іван Семенович Нечуй-Левицький, бо сам усе життя трудився для рідної культури, був справжнім патріотом і подвижником. Він був переконаний, що, коли в Україні буде якнайбільше освічених, національно свідомих і працьо-витих людей, в серці кожного українця з новою силою спалахне вогонь національної гордості й честі. Геніальний митець вірив сам і передав нам віру в те, що Україну піднімуть із жебрацького становища та духовного занепаду освічена еліта, прогресивна молодь, яка не тільки вболіває за долю рідного народу, але й працює для нього.
Сумне буття України породжувало в душі Нечуя-Левицького гострі питання: як розігнати ті хмари, що віками скупчувалися над долею України? Як переконати народ у необхідності вільного й розумного життя, щоб щастям сповнювався рідний край? Відповідь на ці питання він дає у романі "Хмари", який було надруковано на початку 70-х років. Ми вже звикли до традиційних героїв-селян у творах Нечуя-Левицько го, та із сторінок роману несподівано виходять до нас українські інтелі-генти, нова сила української нації, соціально активна та національно свідома. Їхніми вчинками керував протест проти принизливого становища України, занепаду давніх патріотичних традицій Петра Могили та його послідовників.
Роман "Хмари" знайомить нас з кращими представниками молодої національної еліти тих часів — Дашковичем і Радюком, що були взірцем працьовитості, високої культури й мудрості. Чим більше я вчитувався в роман, тим більше переконувався, що ці образи подаються не паралельно, а ніби доповнюють один одного.
Ось — українець Дашкович, який приваблює до себе козацькою вродою, чудовим голосом, поетичністю душі. Ставши професором і отримавши запрошення до Московського університету, він залишається вірним своєму краєві, повертається до Києва і гуртує навколо себе прогресивну українську молодь. Але він керувався програмою не реформатора, а просвітителя — тому не дійшов до своєї "ясної і простої мети". У зрілі роки Дашкович зрадив ідеали своєї молодості і "став скоса поглядать на молодих людей".
Представником нового покоління української інтелігенції 60-х років минулого століття постає перед нами Павло Радюк. Своєю програмою та діяльністю він перевершує улюбленого викладача й наставника Дашковича, що покладався лише на освіту й культуру. Павло уважно вивчає історію України, разом з однодумцями поширює антицарські твори Шевченка. Прагнучи жити чесно, він хоче поділити з народом його долю. Та в характері юнака ще замало діяльної сили, щоб розігнати хмари над Україною. Недарма Павлів батько іронізує: "О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту!" Письменник цим наче підводить нас до висновку: одне діло проголошувати, а інше — виконувати задумане. І в першу чергу, коли це стосується долі рідної країни.
Мені здається, що Нечуй-Левицький, розповідаючи про діяльність молодої еліти свого часу, пильно дивиться в очі нам, юнакам початку третього тисячоліття. Сьогодні, коли Україна проголосила свою незалежність, настала пора новому поколінню молодих українців прийняти естафету від своїх попередників. І я думаю, що моя держава може на нас покластися!