Чи варто виправдовувати Чіпку? (за романом "Хіба ревуть воли, як ясла повні?") (2 варіант)

Письменники всього світу споконвіку порушували питання сенсу людського існування, намагалися визначити філософські категорії життя і смерті. Чи однозначні відповіді на них дають самі автори? Чи завжди вони пропонують читачеві готову відповідь на складні питання буття? Ні, справді талановитий автор змушує своїх читачів замислюватися і самим робити висновки, знаходити пояснення.

Починаючи із життєвої історії Василя Гнидки, Панас Мирний хотів простежити, як різні люди з різними характерами поступово змушені під тиском життєвих обставин потрапляти на дно суспільства. Бідували мільйони, а злочинцями ставали сотні. Не від боягузтва, не від слабкості, не від хворої психіки став убивцею Чіпка. А від чого ж? І чи варто його виправдовувати?

Якби мені випала доля стати учасником судового процесу над Чіпкою Варениченком, я обрала б собі не роль захисника, а роль судді. І свою звинувачувальну промову я почала б словами: найбільша цінність на землі — людина, позбавляти її життя руками іншої людини — найтяжчий злочин. Звичайно, не можна не говорити про позитивне в характері героя. Це і вразлива душа, прагнення до щастя і мрія проте, що він буде чесно працювати на землі, заробляти свій хліб. Але чи справді щирим було його юнацьке бажання побороти" кривду?

Усе прекрасне в його характері перекреслюється страшним злочином — убивством ні в чому не винних людей.

А тепер звернемося до страшної правди, яка наводить жах на читача, змушує його здригнутись, замислитись... Ось Чіпка малий "поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець", щоб наробити пожежі. Підріс трохи. Почав пізнавати природу. "Як схопить горобеня, як крутне за голівку... Не вспів оком моргнути, — як в одній руці зостався тулубець, а в другій голівка". Але хлівець хоча б належить багатому сусідові, кривднику Чіпки, а горобеня ж чим завинило?

Виріс Чіпка, горілку пити навчився. Похмелиться і вертає додому, кривдить матір, "як скажений бик налітає на хату! Де вона! Де стара відьма?!."

Важко, звичайно, уявити собі, що людина може приймати подобу тварини і що їй може прийти в голову так розмовляти, так поводитись з матір'ю, яка винна перед сином — злодієм лиш у тому, що народила і робила для нього, що могла... Але в злодюзі немає нічого людського. Пригадаймо вбивство сторожа. Совість не мучила вбивцю, тому що була залита горілкою.

Потім, в якусь страшну ніч, у Чіпки неначе настає прозріння, постаті забитих ним проходять перед очима, страшний сон роздирає душу. Схаменувся чоловік, вирішив змінити своє життя. Він виступатиме в ролі захисника селян, його виберуть у гласні, або, по-сучасному, у депутати. Оберуть, бо не доведена була участь Чіпки у злочині. Але ж ми це знаємо! І як щиро і гнівно він обурюється, коли дізнається про те, що у волості його не було прийнято. Неначе все його колишнє життя можна перегорнути, як прочитану сторінку книги.

Чіпка заспокоєний тим, що перші крадіжки і навіть убивство не були викриті. У нього з'являється впевненість у тому, що він не буде покараний. А перший нерозкритий злочин неодмінно породжує другий.

Читаючи фінал роману, страшні рядки, що описують убивство Чіпкою та його товаришами цілої сім'ї, уже не маєш сумніву в тому, що змальовано тут майже антилюдину, монстра, який знавіснів від горілки, від людської крові, від ненависті до всіх людей.

Я не змогла б захищати цього цинічного, грубого бандита, який на наших очах убиває, грабує, палить, пиячить, замордовує власну дружину, знущається з рідної матері, буквально полощеться у невинній крові, навіть дитячій.