Перед вами схиляю свою голову, дорогі мої предки, та не можу змовчати, бо даремно ви мріяли, що ми матимемо нове життя, нову країну. Хоч вам і спала з очей полуда, та де взяти сили, щоб відвоювати втрачене? Ви ослабли, а ми ще такі малі, що годі мріяти про якісь зміни. Рідна земля нам стала чужою, бо то не наша земля, хоч ми й виросли на ній. Але страх сковує наші думки й наші вчинки. Ми не живемо, а сновигаємо по цій землі, мов приблуди.
Що вже казати нам про наші права? Ми "не маєм права права мати", ми тішимося нашим терпінням. О, те наше терпіння! Чи, може, якось інакше воно називається? З яким задоволенням ми стаємо гарматним м'ясом заради великих світу цього! Ми можемо! Ми можемо роздерти власне тіло, якщо у нашого пана виникне бажання скуштувати нашої печінки. Ми і це можемо!
Пан хоче, аби ми не розмовляли по-своєму? Не будемо! У нас тепер буде "общий язык"! Рідна земля? А для чого вона нам? Братушка каже, що за добру чарку можна її продати? А чом би й ні? Та за добру чарку ми можемо й подарувати. На! Бери, мені не жаль! Хай сама бідує, нам же що до того? Ми ось так собі помаршируєм: і раз! і два! Ну то й що? Так, ми — хохли, ще й які хохли! Наказ бити? В живіт? Ногами? Буде зроблено! А нащо нам така земля? Нащо вона буде народжувати нових дітей? Щоб вона нас, уже народжених, (кажуть, безхребетних) в дністрах реакторів топила, як отих байстрючат?
Та що ж це? Та як же? Боже, яке горе! Нас так інколи обіймає жаль, він поглинає нас і пожирає, та що ми можемо? Он глянь — то наша мама. Боже милий! "Бреде цим світом, як селом, усіх минає, і регоче, і позолоченим ярмом, немов коралями, грімкоче..."
Боже милий, то що ж ми шанували? Якими ж недолюдками ми стали, коли свою рідну неньку ганьбили й зневажали, а тепер із жахом спостерігаємо її божевілля! Чиї ж ми сини? Хто ми такі?