Український князь б'є чолом рідній Україні (Євген Маланюк) (1 варіант)

Український князь б'є чолом рідній Україні (Євген Маланюк)

Євген Маланюк (1897-1968) — один із найобдарованіших і найінтелектуальніших митців української еміграції та новітньої вітчизняної літератури в цілому. Походив із старого козацького роду, здобув непогану різнобічну освіту. В буремні 10-ті був спочатку поручиком царської армії, потім — старшиною армії Української національної Ради (УНР).

Після упадку УНР 1920 з тисячами таких, як сам, подався на еміграцію. У таборі для інтернованих заснував літературний журнал "Веселка". В Чехословаччині закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. Хвилі другої світової війни занесли його аж до Америки. До самої смерті він прожив у Нью-Йорку, працюючи в інженерному бюро.

Ставлення поета до України було дуже складним і неоднозначним. Воно просякло як художню, так і публіцистичну спадщину поета. Найглибшою теоретичною працею є стаття "Малоросійство", опублікована 1959 року у Нью-Йорку. Маланюк розглядає "малоросійство" як типове поняття, відносячи його не тільки до українців: "Згадаймо ще донедавна пам'ятний нам тип, наприклад, австрійця, який, без особливих перешкод, міг бути одночасно чехом чи хорватом, поляком чи русином-українцем". З його точки зору "малоросіянин" — пересічний тип імперської людини, позбавленої своєї національності. Причому проблема полягає не в систематичному знищенні української культури Росією, а в "національній капітуляції", визнанні своєї вторинності й "неповноти" свого народу і культури.

В українській історії "малоросійство" проявляється у безвіллі, хитливості, нерішучості, небажанні творити власну історію. Саме в цьому Маланюк бачить причину поразки Центральної Ради в 1918 році.

У "малоросіян" відсутня історична пам'ять. Вони не хочуть прислуховуватися до уроків минулого. Та саме в нашій історії Маланюк знаходить луки цієї хвороби. "Малоросійству" він протиставляє "мазепинство": опертя, на прикладі гетьмана Івана Мазепи, на власні сили, церкву, культуру. Найважливішим етапом подолання цієї хвороби Україною він вважає набуття державності, незалежності нашого краю.

В Маланюковій поезії у ставленні до України тісно переплелися любов і ненависть. Ця тема розвивалася протягом трьох періодів. 1923 року він ще повен надій на революційне звільнення своєї батьківщини:

Несамовитим криком крови

Роздерлися твої уста:

сурмиш у рупор пурпуровий,

Вагітна бурями повстань!

/.../

З несамовитого Синаю

Ти — ураганом голосів —

Гукаєш, кличеш, проклинаєш

В своїй розіп'ятій красі.

("Несамовитим криком крови").

Проте укріплення в Україні більшовицької влади викликає несподі-вану реакцію поета:

Лежиш, скривавлена і скута,

Мов лебідь в лютім полоні.

Яка ж страшна твоя покута!

Які глухі, жорстокі дні!

Але від співчуття він переходить до гнівних обвинувачень:

Ні, Ти не мати! Шал коханки

У чорнім полум'ї коси,

В обличчі степової бранки

хміль половецької краси.

Та Маланюк нарешті оговтується:

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранка степова!

З твоїх степів летять птахи зловіщі

А я творю зневажливі слова.

/"Псалми степу"/.

Так він, зазначаючи небажання українців боронити рідну землю до останнього подиху, визнає й свою вину, що й він не зробив всього, що залежало від нього, для цієї справи.

Така суперечливість гніву і пристрасної любові проходить через всю поетову творчість. Тільки 1941 року він висловлює надію на падіння більшовицької державної машини і звільнення вітчизни ("Ми повертаємося всп'ять" (1941)). У повоєнний час тема України перестає бути головною у його творах.

Привертає увагу те, що Маланюк, нестримний у своїй любові й ненависті, в той же час піддає глибокому аналізові стан української державності та національної свідомості. Він постійно звертався до історії України в пошуках хибного повороту, який призвів до наявного стану справ. Визнаючи невичерпність нашого духу ("Невичерпальність"), він шукає помилки то в поразці Карла І у Полтавській битві ("Полтава"), то в згасанні впливу на слов'ян більш цивілізованих і енергійних варязьких племен ("Варязька весна"). Головний висновок його екскурсів у минуле в тому, що любов до вітчизни проявляється не в солодких піснях під кобзу у вишневому садку, а в осмислених, конкретних діях у вирі сучасного життя.

Таким чином, Маланюк — поет глибокої думки і вольової напруги. Він ворог ліричної розслабленості. Поезія, на його думку, повинна бути наповнена волею до перемоги. Лиш така поезія може формувати активну, ділову людину. А нинішня Україна саме таку людину і потребує.