Проблема духовного занепаду суспільства в оповіданні Михайла Коцюбинського "Подарунок на іменини"
Я прочитала твір М. Коцюбинського, який вразив мене незвичним загостреним сюжетом. Це оповідання "Подарунок на іменини" — витончена, парадоксальна назва.
Околодочний надзиратель Карпо Петрович Зайчик і його дружина Сусана мають єдиного сина Дорю. Батьки були далеко не тонкими натурами: Карпо Петрович усе "скрипів чобітьми", не можучи забути базарних лайок і гармидера відділку. Ці враження "ще клекотали у ньому, сердито ворушили губи і квадратове лице, налили кров'ю кулак, ще важчий од грубого персня". А жінку, Сусану, він знайшов "в бурдеї, але потому вони законно звінчались. Хіба з неї невірна жінка? Раз, правда..." І далі, сьорбаючи страву, почав згадувати, що не будь того нічного "випадку" Сусани з поліцмейстером, то кис би й досі в писарчуках...
Єдина відрада в сім'ї — їх син Доря, жвавий, цікавий до життя хлопчик, який мав "дзвінкий хлоп'ячий голос".
Доря далекий від батькових кар'єристських страхів. Коли він розказує про те, що "добре сьогодні нам'яли" віце-губернаторського сина, "аж кров носом пішла", батько тут же чітко розмірковує, як це позначиться на його кар'єрі, тож "почув холодок під мундиром". Батько згадав, яким він був щасливим, коли одного разу підсадив "паничика того у фаетон, а от його Доря..."
За розмовами під час вечері нарешті спливла інша тема — іменини Дорі. Природно, щось потрібно подарувати. Сусана підготувала для подарунку бляшаний пароходик, який сам ходить по помості. Але для Карпа Петровича це лише дитячі забавки. "Ет, чорт зна що..." — презирливо каже він. Люблячий батько розказав таємницю про свій подарунок сину. Вони вранці поїдуть дивитися, як будуть... вішать! "Ви-хо-ву-вать треба!.." — резюмує Карпо Петрович.
Ранок почався чарівно-приємно. Доря, "теплий, золотистий, довгий на худих стегнах", вискочив з ліжка, милуючись пароходом. А тут ще батько таємничо каже про якусь довгу поїздку замість уроків. Син щасливий. Він мріє, їдучи сонним містом, про всі чудеса світу, що належатимуть йому. Той і не уявляє, що зараз переживе!
Доря навіть трохи розчарувався, побачивши, як він думає, молебень. Потім же, прозрівши через пояснення візника Семена, ніяк не вірив: "Як, зовсім повісять?"
Справді, привели бліду жінку, здійнявся хрест попа. І тут Доря, вражений, що зараз, на його очах, станеться смерть, кинувся з валу в долину з криком: "Не треба!.." "Не дам!.. Не хочу!.." — плакав до доти, поки не побачив тіло, яке крутило на мотузці від вітру. Син обізвав батька, за що отримав від нього удар кулаком у лице.
Поверталися сумно. Звісно, ні про яке порозуміння і просто дружбу між сином і батьком не могло бути й мови. Ореол батькової святості назавжди загинув в очах сина. Може статися все, що завгодно, але батько і син уже ніколи не будуть разом.
А батько тим часом спробував відволіктися. Думав то про виключення Дорі директором з гімназії, то про губернаторський гнів. А то уперто чіплявся за помічену ще вранці не підковану візником ногу коня: "Не підкував, стерво..."
Син же сидів, "замкнувши ворожнечу у серці", злобно думаючи про батька.