Особливості відтворення психологічного стану людини в новелі М. Коцюбинського "Intermezzo"

Дебютував М. Коцюбинський у літературі віршем "Наша хатка", опублікованим у львівському журналі "Дзвоник" (1890). Але справжню зацікавленість у читачів викликали оповідання письменника "Харитя" (1891), "Ялинка" (1891), "Маленький грішник" (1893). Вони вражали насамперед тонким проникненням у душу людини через чарівний світ природи, про яку М. Коцюбинський писав, що це "чаша, з якої мільйони людей пили і п'ють красу і випити не можуть".

Вміння передавати духовний світ людини через сприйняття нею природи, що дало про себе знати вже в перших дитячих оповіданнях, повною мірою проявиться у неповторних новелах М. Коцюбинського, зумовивши і характерний для них струмінь ліризму, і глибоке проникнення у психологію героя, через яку читач пізнає зображувану дійсність ("Лялечка", "Цвіт яблуні", "З глибини" та ін.). Яскравим зразком такого підходу в змалюванні дійсності є новела "Іntermezzo" (1908), де навіть "дійовими особами", як назвав їх автор, виступають, зокрема, чарівні сили природи, а сюжет твору тримається не на зміні подій, а на зміні настрою ліричного героя.

У перекладі з італійської "Іntermezzo" означає "перерва". У музиці цим словом називають невеличку інструментальну п'єсу, що виконується в перерві між актами опери. Описаний у творі епізод насправді мав місце у житті М. Коцюбинського 1908 р., коли, виснажений і морально, і фізично, письменник мріяв про відпочинок. У листах до друзів він пише: "Дуже втомився і так хочеться мені спочити серед природи!". На запрошення давнього знайомого Євгена Чикаленка він відвідує його маєток у селі Кононівка на Полтавщині. За декілька днів до від'їзду з Кононівки, де серед природи пройшли дні відпочинку М. Коцюбинського, він починає писати новелу, яку врешті-решт і присвятив Кононівським полям.

На початку твору атмосфера досить мінорна. Ліричний герой, як і сам автор, переживає стан душевної втоми. Відчуваючи кровний зв'язок з усіма людьми, він переймається їхніми болями і стражданнями. Все це важким тягарем лягає на його душу, яка вимагає перепочинку.

І ось ліричний герой опиняється один на один з природою. Краса світу спочатку не впливає на нього, не дає йому бажаного спокою. Але поступово споглядаючи цей чарівний світ, герой починає відновлювати свої сили. Його душа сповнюється мажорним настроєм, який допомагає долати втому. Ниви, осяяні "золотом сонця", спів жайворонків, що "грають на його променях, наче на струнах", голос зозулі, що "б'є молоточком у кришталевий дзвін", — усе це дає відчуття рівноваги, задоволення життям, спокою, гармонії. Письменник майстерно відтворює красу і чарівність природи, якими милується ліричний герой, використовує зорові й звукові образи: "Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й звучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо з землею в золоту арфу і грала на струнах симфонію поля". Та поступово багатоголосна природа, світ птахів, "золото сонця" зливаються в оптимістичну "симфонію поля", стверджуючи життєдайну силу природи.

Але на першому плані все ж таки не сама природа, яку спостерігає ліричний герой, а його душа, що сприймає (або не сприймає) довкілля. Тому й серед "дійових осіб" новели не лише "сонце", "зозуля", "жайворонки", а й такі як "моя утома", "людське горе". І всі вони символізують настрій, переживання героя. Коцюбинський, майстерно вплітаючи елементи символіки в художню тканину новели, протиставляє два начала, що існують як в душі окремо взятої людини, так і в світі загалом — світле і темне, радісне і трагічне. Але з підтексту цього філософсько-психологічного конфлікту боротьби двох начал, двох сил (добра і зла) проглядає конфлікт соціальний, пов'язаний теж із протиставленням прогресивних і реакційних сил у суспільстві.

Після поразки революції 1905 р. в країні наступив період, відомий під назвою столипінської реакції. Для придушення селянських повстань було використано війська і козаків, які жорстоко розправлялись із повсталим народом. Значна частина інтелігенції зневірилась у доцільності подальшої боротьби. Дехто звернувся до релігійно-містичної діяльності, дехто — до ідеї "чистого мистецтва".

У своїй новелі М. Коцюбинський вивів образ інтелігента, митця демократичних поглядів з високорозвинутим почуттям відповідальності перед народом в один із критичних моментів історії. Адже бажане забуття недовго тішило героя. Зустріч із селянином, з розповіді якого постають жахливі картини (безземелля, голод, хвороба, приниження, злидні), повертає його до реального життя. "Ми таки стрілись на ниві і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями пранцюватих дітей всуміш з голодними псами... Все, на що дивився й чого не бачив. Він був для мене наче палочка дирижера, що викликає раптом з мертвої тиші цілу хуртовину звуків". Селянин, з яким розмовляє ліричний герой, розповідає, що люди за участь у революції страждають на сибірській каторзі. Він сам теж рік просидів у в'язниці, а тепер становий раз на тиждень б'є його в обличчя. У душах людей оселився страх, бо "був тоді приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком", Люди стали одне одному ворогами.

Розповідь селянина викликає гнів і обурення у ліричного героя. Він більше не може і не хоче залишатися на самоті. Гармонія природи, яка пробудила у ньому потребу в спілкуванні з людьми, сприяє ще більшій чутливості до чужого горя, народжує бажання бути в перших рядах борців проти насилля і зла. Тому рефреном звучать у новелі слова "Говори, говори…" Це не стільки звернення до селянина, скільки наказ собі слухати і пройматися болями народу. Іntermezzo ліричного героя тривало недовго, воно було тимчасовим періодом у його житті. Але цей відпочинок наодинці з природою дав можливість йому переконатися, що людина, а тим більше художник, не може відокремлювати себе від проблем світу. Тільки в житті серед людей і для людей є сенс І тому без жалю прощається ліричний герой з чарівною природою, яка дала йому сили і наснагу: "Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуля, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моє! душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягуються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, напружені, вона вже грає…".