Від самого початку про "Енеїду" багато говорили: від загального схвалення читачів до різких висловлювань окремих критиків. Можливо, саме це і є позитивним моментом. Так чи інакше, але про початок нової доби в українській літературі заговорили, його помітили, а головне, його визнали, як явище, яке відбулося. Пантелеймон Куліш навіть висловив побоювання, що "тим реготом над "Енеїдою" мало-мало не згубили самі земляки свого ж новонародженого слова". Однак сьогодні важко сказати, чи стало б таким знаковим явищем "новонароджене слово" з-під пера ранніх романтиків. Це розумів і Шевченко, бо просив "праведну душу" автора "перелицьованої" поеми прилинути до нього, сироти, в Петербург "хоч на одно слово" і заспівати "про Україну": "Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти". Хоча пізніше зрілий Шевченко теж долучився до критиків "Енеїди", бо вже дивився на неї не такими романтично-козакофільськими очима, а більше "мужицькими очима". І Куліш, і пізній Шевченко вбачали в поемі її невідповідність народним думам та історичним пісням. Більше того, вони, як і більшість тогочасних українських критиків, звинуватили Котляревського у насмішкуватому ставленні до наддніпрянських українців. Куліш не бачив, а можливо, і не хотів бачити позитивних моментів у культурі сміху. Він виступав як романтичний і при цьому національно-демократичний критик. У своїх публікаціях "договорився" до того, що порівнював автора "Енеїди" з таким собі панком, який "в наш одяг прибрався і нас передражнює й на сміх підіймає". А ще ганьбить наші звичаї і українське слово "перековерзує".
- "Енеїда" (повний текст)
- "Енеїда" (скорочено)
- "Енеїда" (аналіз)
- "Енеїда" (реферати)
- Назвіть джерело "Енеїди" (та інші запитання)
Та, незважаючи на шквал негативної критики, "Енеїда" від початку проторувала собі широкий шлях до людських сердець. Народ не бачив тут висміювання "української народності" і аж ніяк — "комічно-потворного змалювання українського життя". Нарешті українська література "заговорила" мовою українського народу — нехай навіть частково суржиком, а точніше — мовою бурсаків-семінаристів. До того ж у "Енеїді" є все: і історія, і уславлення козацької доби, і осуд російських імперських амбіцій, і народна мова, і народні звичаї, традиції, вірування.
Ще один український письменник — Євген Маланюк — долучився до критики своїх попередників. Він пафосно стверджував, що в "Енеїді" "нащадки великого минулого обернулися на леревертнів, диваків і мочеморд". Він звинуватив Котляревського у висміюванні власної історії, власного народу, його культури. Однак, віддаючи належне талантові автора, Є. Маланюк зазначив, що поема Котляревського — останній пізній "цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює й травестує".
Я вважаю, що слід дивитися на "Енеїду" значно глибше. За пародійністю і травестійністю криється, можливо, єдиний шанс автора сказати своє істинне слово, такий незвичний спосіб "озвучити" свій протест як представника пригнобленої нації проти невпинного наступу російсько-імперських сил після зруйнування Запорозької Січі і ліквідації козацької автономії. Можливо, через сміх і сатиру автора передалася і неспроможність народу опиратися тому наступові. У поемі є чимало серйозних речей, які автор наче своїми долонями огорнув від сміху і глуму. Це передусім — біль і ностальгія за втраченими Гетьманщиною та козаччиною:
Так вічной пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковано,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славнії полки козацькі,
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвітуть,
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть.
Поема Котляревського "Енеїда" як пародія на високий і помпезний стиль класицизму стала водночас, за висловом Дмитра Донцова, "епопеєю української нації". У цьому виявився неперевершений геній І. Котляревського.