Від самого початку про "Енеїду" багато говорили: від загального схвалення читачів до різких висловлювань окремих критиків. Можливо, саме це і є позитивним моментом. Так чи інакше, але про початок нової доби в українській літературі заговорили, його помітили, а головне, його визнали, як явище, яке відбулося. Пантелеймон Куліш навіть висловив побоювання, що "тим реготом над "Енеїдою" мало-мало не згубили самі земляки свого ж новонародженого слова". Однак сьогодні важко сказати, чи стало б таким знаковим явищем "новонароджене слово" з-під пера ранніх романтиків. Це розумів і Шевченко, бо просив "праведну душу" автора "перелицьованої" поеми прилинути до нього, сироти, в Петербург "хоч на одно слово" і заспівати "про Україну": "Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти". Хоча пізніше зрілий Шевченко теж долучився до критиків "Енеїди", бо вже дивився на неї не такими романтично-козакофільськими очима, а більше "мужицькими очима". І Куліш, і пізній Шевченко вбачали в поемі її невідповідність народним думам та історичним пісням. Більше того, вони, як і більшість тогочасних українських критиків, звинуватили Котляревського у насмішкуватому ставленні до наддніпрянських українців. Куліш не бачив, а можливо, і не хотів бачити позитивних моментів у культурі сміху. Він виступав як романтичний і при цьому національно-демократичний критик. У своїх публікаціях "договорився" до того, що порівнював автора "Енеїди" з таким собі панком, який "в наш одяг прибрався і нас передражнює й на сміх підіймає". А ще ганьбить наші звичаї і українське слово "перековерзує".
- "Енеїда" (повний текст)
- "Енеїда" (скорочено)
- "Енеїда" (аналіз)
- "Енеїда" (реферати)
- Які риси характерів Hиза та Евріала вас захоплюють? (та інші запитання)
Та, незважаючи на шквал негативної критики, "Енеїда" від початку проторувала собі широкий шлях до людських сердець. Народ не бачив тут висміювання "української народності" і аж ніяк — "комічно-потворного змалювання українського життя". Нарешті українська література "заговорила" мовою українського народу — нехай навіть частково суржиком, а точніше — мовою бурсаків-семінаристів. До того ж у "Енеїді" є все: і історія, і уславлення козацької доби, і осуд російських імперських амбіцій, і народна мова, і народні звичаї, традиції, вірування.
Ще один український письменник — Євген Маланюк — долучився до критики своїх попередників. Він пафосно стверджував, що в "Енеїді" "нащадки великого минулого обернулися на леревертнів, диваків і мочеморд". Він звинуватив Котляревського у висміюванні власної історії, власного народу, його культури. Однак, віддаючи належне талантові автора, Є. Маланюк зазначив, що поема Котляревського — останній пізній "цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює й травестує".
Я вважаю, що слід дивитися на "Енеїду" значно глибше. За пародійністю і травестійністю криється, можливо, єдиний шанс автора сказати своє істинне слово, такий незвичний спосіб "озвучити" свій протест як представника пригнобленої нації проти невпинного наступу російсько-імперських сил після зруйнування Запорозької Січі і ліквідації козацької автономії. Можливо, через сміх і сатиру автора передалася і неспроможність народу опиратися тому наступові. У поемі є чимало серйозних речей, які автор наче своїми долонями огорнув від сміху і глуму. Це передусім — біль і ностальгія за втраченими Гетьманщиною та козаччиною:
Так вічной пам'яті бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковано,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славнії полки козацькі,
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвітуть,
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть.
Поема Котляревського "Енеїда" як пародія на високий і помпезний стиль класицизму стала водночас, за висловом Дмитра Донцова, "епопеєю української нації". У цьому виявився неперевершений геній І. Котляревського.