Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості О. Кобилянської

Серед літературної спадщини Ольги Кобилянської (1863—1942) — твори різного жанру: новели і оповідання, повісті, поезії в прозі, романи. Найвідоміші з них "Людина" (1894), "Царівна" (1896), "Земля" (1902), "В неділю рано зілля копала" (1909) та інші. О. Кобилянська належала до представників нового напряму в літературі, що дав про себе знати на межі XIX—XX століть. Характерною ознакою літератури цього періоду було поєднання епічного зображення дійсності з лірично схвильованим настроєм, тонким проникненням у духовний світ людини, глибоким психологізмом.

Тематика творів письменниці теж різноманітна. Насамперед треба відзначити тему жіночої долі у сучасному їй суспільстві, зокрема,. йдеться про долю освіченої жінки, жінки-інтелігентки. Ця тема була досить новою і актуальною в українській літературі того часу. Адже саме тоді на Буковині, батьківщині О. Кобилянської, та й взагалі на західноукраїнських землях досить поширеним був громадський рух, пов'язаний з емансипацією жінки. І тому відображення цієї проблеми у творчості письменниці свідчить про те, що питання жіночої свободи були близькими О. Кобилянській, яка взагалі приділяла велику увагу питанням свободи людської особистості, її праву на повноцінне і гармонійне життя. Так, 1894 р. у львівському журналі "Зоря" було опубліковано повість "Людина", з якої перед нами постав образ української жінки-інтелігентки нового типу: начитаної, ерудованої, романтичної. Олена Ляуфлер не хоче підкоритися умовам життя провінційного містечка. Вона прагне до свободи і незалежності, намагаючись протистояти буденщині. Але героїня О. Кобилянської не має сил вирватись із міщанського оточення, здійснити свої мрії. Це вдається зробити героїні наступної повісті "Царівна", після появи якої 1896 р. про Кобилянську заговорили як про видатну письменницю з великим творчим майбутнім.

Героїня твору Наталка Верковичівна сильніша духом від Ольги Ляуфлер. Тяжким було життя Наталки в сім'ї свого дядька. Зневага дядини, яка попрікала її кожним шматком хліба, насмішки сестер — все було спрямовано на приниження людської гідності гордої, розумної дівчини. Та не зломило її таке ставлення родичів, не піддалась вона незгодам життя. Розумна і вольова, Наталка довела усім, що жінка може, залишаючись ніжною і чарівною, бути особистістю, викликати до себе повагу, бути корисною для суспільства, приносити радість людям своєю громадською діяльністю. Наталка Верковичівна здійснила свою завітну мрію — стала письменницею, царівною своєї долі. І це була найкраща відповідь отим всім її опонентам, що намагалися переконати світ у неспроможності жінки мати власну думку, право на особисте життя, вчитися, кохати за покликом серця. Ось хоча б що говорить один із героїв повісті, звертаючись до Наталки: "Чи думала ти коли-небудь над тим, що властиво мужчина, а що жінка? Мужчина — то "все", а жінка — то "нічого". Ви, дівчата, "від нас залежні, як ті рослини від сонця, від воздуха. Чуєш? Ти!!! Ми надаєм вам смислу, поваги, значення, одним словом, все…". Та не діють подібні слова на Наталку. Вона протистоїть намаганням дядини видати її заміж за старого, нелюбого Лордена.

Зворушливою у повісті є історія кохання Наталки та Орядина. Вони здаються створеними одне для одного: обоє красиві, розумні, хочуть працювати і жити для народу. Але, на жаль, життя швидко зламало Орядина. Він одружується з нелюбою, але багатою дівчиною, що не буде ставити до нього, як Наталка, занадто високі вимоги. Орядин має слабку натуру і поруч із сильною жінкою ніколи не буде почувати себе впевнено. Саме тому розійшлися шляхи цих двох людей, які кохали одне одного. Обранцем Наталі став Іван Марко — інтелігентна людина з демократичними поглядами на життя.

У повісті дуже тісно переплітаються дві надзвичайно важливі проблеми: проблема жіночої рівноправності і проблема боротьби за свободу українського народу, що століттями зазнавав гноблення з боку інших націй. Відчувається, що всі ці проблеми боліли самій О. Кобилянській. Її героїня, здолавши всі перешкоди, вірить у те, що її рідний народ теж зможе підвестися з колін, так само, як вірить у це сама письменниця, підносячи світлі ідеали людини, її право на повноцінне життя. Про це йде мова і у відомому оповіданні "Некультурна" (1896), де письменниця змалювала колоритний образ простої селянки-гуцулки. Образ "некультурної" героїні Параски — втілення величі людини, що усвідомила право на рівність у суспільстві, як її попередниці Олена Ляуфлер і Наталка Верковичівна.

У всіх вищезгаданих творах подані чудові картини буковинської природи, дуже дорогої серцю письменниці. Вона проходить через душі героїв, стає співучасником їхніх радощів і смутку. Людина, яка не любить своєї землі, не відчуває ніжного дотику природи, що є уособленням самого життя, — то не людина у вищому розумінні цього слова. Саме цією думкою пройнята новела "Битва" (1895), в якій письменниця виступає проти грабіжницького ставлення до своєї землі тих, хто продає її, нищить, живе заради грошей, і тих, хто спокійно спостерігає за цим.

"Нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю... Тепер мається сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того?" — говорить робітник Клевета, гнівно обурюючись тим, що іноземцям дозволяють грабувати нашу природу. Та його слова не були підтримані: "відповідь укараного згубилась в оглушаючім гуку". Мешканці цього благословенного краю чомусь не усвідомлюють всієї трагедії, що відбувається навколо, пасивно спостерігаючи за варварським знищенням природи. Ці люди "жили з дня на день, не дбаючи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умови їх щастя — блиск сонця і синє небо". У новелі "Битва" О. Кобилянська зробила природу головним персонажем твору. В українській прозі це було вперше.

Іще однією темою, до якої О. Кобилянська підійшла по-новому, була тема селянина і землі, про що насамперед свідчить її широковідома повість "Земля" (1902). М. Коцюбинський писав, звертаючись до авторки твору: "Признаюся, що давно не читав щось таке гарне, таке захоплююче, як "Земля". Я просто зачарований вашою повістю — все, і природа, і люди, і психологія їх — все це робить таке сильне враження, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, до серця дякуючи Вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу". Високо оцінили твір також Іван Франко, Леся Українка, Василь Стефаник. Сама ж О. Кобилянська в своєму автобіографічному нарисі "Про себе саму" зазначала: "Факти, що спонукали мене написати "Землю", правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів і, коли писала, — ох, як хвилями ридала!..."

Повість "Земля", яку О. Кобилянська написала за два з половиною роки (вперше надрукована 1902 р. у львівському журналі "Літературно-науковий вісник"), в основі своїй мала реальний факт братовбивства за землю, що стався в селі Димці поблизу Чернівців восени 1894 р. О. Кобилянська особисто знала членів родини, в якій сталася трагедія, а також селян, які пізніше стали фактично прототипами героїв повісті.

У центрі повісті образ Івоніки Федорчука, якого письменниця наділяє рисами типового буковинського селянина — працелюбного, чесного, дбайливого. Така і його дружина Марійка. Всю свою силу ці люди віддали землі. "Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом. Кожна грудка, кожний ступінь може посвідчити, як наші крижі упиналися тяжко", — з болем і тугою говорить Івоніка про чорну працю на чорній землі. Турботою про землю, про те, щоб передати її у дбайливі руки нащадків, пройняті всі його помисли. І сина Михайла Івоніка мріє одружити з Парасинкою не лише тому, що вона добра й роботяща дівчина, а й тому, що поряд були їхні землі, які після одруження Михайла й Пара-синки мали б об'єднатися. Про те ж саме думає і мати Парасинки Докія: "День і ніч думала про те, і, може, сотню разів перебирала всіх хлопців у селі. Роздумувала, хто мав би перебрати П ґаздівство... В селі було доволі хлопців, але ні один не мав стільки землі, скільки б вона бажала, ні один не видавався їй достаточно робочим, чесним і запопадливим.

Правда, один був би, але той один мав іще перед собою військову службу… Се ж був Михайло Федорчук, син заможного й дуже порядного господаря. Він мав колись унаслідити поля по своїм батьку й був найчеснішим хлопцем у селі. Поля його батька граничили з полями Василя, були вироблені й добрі, і на них колосилися рік-річно препишні збіжжя, мов золотисте море. Аж любо було косити їх, аж любо було працювати на тім полі! Так, сей один міг би засватати Парасинку, а з бесід і натякань старого Івоніки, батька Михайлового, визирало те саме бажання. Одначе між їхніми бажаннями станули військові літа, і ніяк не було їх оминути".

Все краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — його надія і гордість. Образ цей письменниця розкриває всебічно, показуючи Михайла і в щоденній роботі, і на військовій службі, і у взаєминах з коханою Анною. Особливо вражає ставлення Михайла до землі, до якої він відчуває велику любов. Справжнім лихом для Михайла і батьків стає військова служба сина. Михайлу дуже тяжко зрозуміти, чому його, трудівника, відірвали від землі і примусили займатися безплідною роботою. Івоніку, який глибоко переживає розлуку з сином, передусім теж непокоїть і те, чи витримає син цей важкий тягар рекрутчини, що ліг на його плечі, і те, чи не перейметься він чужими звичаями, чи не втратить любові до землі. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі — одна з найзворушливіших у повісті.

Письменниця переконливо показує, що почуття до землі у Михайла не було таким всеїдним, як у його батька. У ньому гармонійно поєднуються працьовитість, поетична любов до землі з внутрішньою свободою, здатністю самостійно мислити і діяти. Покохавши бідну дівчину Анну, Михайло ладен зректися землі і податися з нею в місто в тому разі, якщо батьки будуть проти його шлюбу. Хоча все ж у душі він мріє жити і працювати з Анною на землі — родючій і багатій. Михайла манить до себе батьківська земля, яка чекає на його дужі мужицькі руки.

Зовсім по-іншому ставиться до землі молодший син Сава.