Поезія Ігоря Калинця надзвичайно яскрава і самобутня. У ній пульсує і промениться національний дух, вона випоєна живлющими соками рідної землі. Душа просто не може залишатися байдужою, коли до неї торкаються вірші цього поета. У них — пам'ять нашої історії та роду, українська духовна спадщина. У них живуть воєдино злиті язичництво і християнство.
Коли я читала поезію І. Калинця "Писанка", то неначе гойдалась у якомусь казковому промінні. Було таке відчуття, що це я сама перед святим Великоднем стежу, як
Виводить мама дивним писачком
По білому яйці воскові взори.
Мандрує писанка по мисочках
Із цибулинним золотим узваром.
І вже не прості писанки лежать перед моїми очима, а "ясні сонця", схожі на "дивовижний світ". Таким він може бути тільки в дитинстві, коли все здається чарівним:
...буяють буйно квіти у росі,
олені бродять в березневім соці.
Може, це навіяно символом самої писанки, бо вона означає пробудження природи, початок нового циклу життя, його "дитинство". Тож дитинство і писанка, мені здається, дуже близькі між собою своєю духовністю. Тому так бентежить цей вірш і примушує прочитати його не один раз.
Але мене найбільше вразив образ матері, яка дала життя поетові. З її рук у "Писанці" виходять народжені її талантом "згустки сонця". І раптом я зрозуміла: мати — це початок усього на землі. Вона народжує людину, запалює в ній чистий вогонь духовності і краси. Тієї святої писанкової краси, яку оспівав і возвеличив у своїй поезії Ігор Калинець. Мені назавжди закарбується у пам'яті казковий символ: "ясні сонця" — писанки у натруджених маминих долонях.