Ідея невмирущості творчого начала в людині (за романом П. Загребельного "Диво")

Народу геній, що не вмер, не вмре...

М Рильський

Київ... Читаємо рядки роману П. Загребельного "Диво": "Є міста, у яких минуле — більше, значиміше, ніж нинішність". Йдеш вулицями столиці і відчуваєш, що поряд з тобою крокує історія. Виходиш на майдан Богдана Хмельницького — і нараз зачаровує білокам'яне диво Софії Київської. Може, в ту мить, коли споглядаєш її і очей не можеш відвести, народжується в тобі митець?

Подумки ніби перегортаєш сторінки роману: "1965 рік. Провесінь. Надмор'я", "Рік 992. Великий сонцестій", "1941 рік. Осінь. Київ", "Рік 1004. Весна. Київ" — і подорожуєш із сучасного в минуле, потім, з глибини віків повертаєшся до віку XX. 1 дивуєшся, як письменник знайшов ідею, ті зв'язки, на яких тримаються події з різночасових площин, виразно перегукуючись між собою або й пояснюючи одна одну.

Образ архітектурної пам'ятки порушує питання духовного родоводу мистецтва, одвічне й невмируще творче начало, що народжується в глибинних шарах історії, живе в них, передається від покоління до покоління невмирущою естафетою народного генія.

Софія уособлює й витоки народної етики й культури, спонукає до прагнення осмислити, що ж лишає нащадкам історія, проходячи крізь частоколи століть і так багато гублячи на своєму шляху, що саме з принесеного нею живе в нашому дні, ставши духовним активом сучасника.

Над багатьма складними питаннями б'ється в романі зодчий Сивоок, якому випало здійснити згодом великий творчий подвиг — вимріяти і подарувати людям диво дивне землі Руської — Софію Київську. Сивоок уже побував у багатьох чужих землях, прочитав силу-силенну старовинних фоліантів і замислюється над тим, що ми сьогодні називаємо філософією мистецтва. У нього виникає підозра: а може, є на світі дві історії? Одна — та, що забувається, відходить в минуле, бо приречена вмерти через її невигідність для можних світу, тільки скупі поодинокі натяки про неї зустрічаються в книгах. Сивоок іноді іронізує із соціальних стереотипів історії: "Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх... Чи то не велика брехня історії?"

Подолавши такі лабіринти сумнівів, Сивоок прозріває, вивищується в людину, соціально набагато зрілішу від інших. Він нарешті збагнув причинно-наслідкову природу речей, їхню обов'язкову взаємопов'язаність.

Приходить до нього й своє розуміння суті мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда. На кожну барву життя, думає Сивоок, повинна бути своя — неодмінно точна — барва мистецтва. У нього навіть склався своєрідний "табель про ранги" кольорів. Він твердо переконаний, що "кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди, бувають..." різні. Йому вдалося осягти символічне значення кольорів: "червона барва означає кохання й милосердя, небесна — вірність, біла — невинність, чорна — жалобу, смуток, а жовта — ненависть, зраду, золота Ж — святість, досконалість, мудрість, повагу". І це — не просто "технологія" мистецтва Сивоока, така собі примхливо вигадана химерія кольорів, це — колористичне віддзеркалення сил і пристрастей того світу, в якому судилося жити й боротися Сивооку за свою духовну незайманість.

"Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога — він сприймався як надійний притулок людського духу..." А виріс він із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.

"Диво!" — пише П. Загребельний. І справді, диво з див — Софійський собор — виквіт душі народної.