Патріотизм і духовна велич героїв повісті "Україна в огні"

Патріотизм і духовна велич героїв повісті "Україна в огні"

Кому я принесу радість,

якщо кожного дня буду

голосно виспівувати

"Інтернаціонал" своїм

ріденьким поганющим

голосом.

/ О. Довженко /

Як увесь час неможливо бути героєм, так і від постійного перебування в зеніті слави людина втомлюється. Саме про такий стан і свідчать рядки з Довженкового "Щоденника", які обрано за епіграф. Ні, це ніякий не антипатріотизм. Це слова, що належать герою у буденності, втомленому герою. Саме таким я побачила на початку "України в огні" Василя Кравчину. Взагалі, на мою думку, у творі немає ідеалізованих збірних образів — кожний герой у Довженка індивідуальний: чи червоноармієць або дівчина-селянка, чи ворог або партизан. Серед усіх образів повісті вражають мене жіночі. Дійсно, проблема жінки на війні є глибокою і трагічною. У них Довженкові вдалося змалювати патріотизм зганьбле них і непомічених героїв, але прониклих такою сильною величчю духу.

Прикладом можуть бути два образи: Олесі Запорожець і Христі Хуторної. Їхні дороги розійшлися на шляхах війни. Олеся ще з самого початку була ковалем своєї долі. Тому-то маленькі іскорки їхньої з Василем любові, зронені божевільної воєнної ночі, переросли у справжнє кохання, велике, прекрасне. Ще на початку твору автор писав, що Олеся — незвичайна дівчина. Навіть у такий скажений час вона творила, сіяла навколо себе красу і любов. Потрапивши до Німеччини, вона своїми піснями і розповідями про Батьківщину майже змусила дружину фон Крауза поважати Україну: "Розкажи мені про своє село...Розкажи ще раз про гору і річку". Олесі не довелося ні рятувати поранених, ні вбивати німців, та хіба це дає підстави вважати, що донька Лавріна Запорожця нічого не зробила для перемоги і не варта називатися героїнею, патріоткою свого народу? Для мене вона — Ярославна, молода, красива, але ж посивіла, моя Ярославна "на дніпровськім лужну, на трипільському древнім валу" (А. Малишко). А довести свій патріотизм, свою вірність Вітчизні й народові можна й іншим шляхом, як Олеся... або Христя. Я вважаю, що її образ найтрагічнішим з усієї повісті.

Спочатку "у тихій річці латаття плавала дівчина років семи", а ось "з другої далекої ріки виходила невольниця Христя у мокрій одежі". Партизани осудили її за те, що вийшла заміж за ворога, італійського капітана Пальму. Зробила це тільки тому, що не хотіла їхати до Німеччини: спробувала врятувати життя, а загубила честь. Мені кортить пов'язати її образ з Настею Лісовською, всесвітньо відомою Роксоланою. Вона теж стала дружиною ворога свого народу, хоч і не через свою волю, народила йому дітей. Своїм розумом, мудрістю Роксолана змогла заслужити таку довіру і повагу, що стала не тільки султаншею, а й героїнею Турції. А ми, її нащадки, й досі вважаємо Роксолану нашою національною героїнею. То чому ж тоді на долю Христі Хуторної з "Україна в огні" випали такі жорстокі випробування, коли її було звинувачено у зраді? Поставлена у певні обставини, вона стала жертвою, мученицею, а не зрадницею. Тому я її вважаю теж патріоткою, яка неголосно, непомітно страждала й боролася.

У кіноповісті "Україна в огні" є інші жіночі образи. Усі вони об'єд-нані трагізмом часу, жорстоким розмахом смертельних крил війни. Чи спробував хто-небудь виміряти глибину їхніх почуттів, повернути загиблих батьків, синів, чоловіків, осушити сльози скалічених, зневажених доньок? Та що ж, життя продовжувалось, жінка — берегиня домашнього вогнища мовчки звалила на свої ніжні плечі важкі, чоловічі обов'язки, справи.... і пішла у шахту, на будівництво, у тайгу. Всюди, де відроджувалось і продовжувалось життя рідної держави, багатостраждальної України.