Більшість творів письменника Володимира Дрозда — автобіографічні. "Син колгоспника з глухого поліського села" двадцятирічним юнаком увійшов у літературу. Він ніколи не приховував впливу на нього Гоголя і "Лісової пісні" Лесі Українки. І справді, у творах В. Дрозда багато фольклорного, міфологічного. У романах і повістях він сміливо використовує казки, легенди, бувальщини, елементи слов'янської міфології, яка донині тримається "поліських лісів та боліт із усім їхнім чортовинням".
Повість "Ирій" містить елементи химерної прози, українського варіанта модного в літературі 70-х міфологізму. Ирій у повісті В. Дрозда — не далекий, заморський край, куди відлітають птахи на зиму. Ирієм називається перша зупинка "відльоту" автобіографічного героя, містечко, куди його, підлітка, забирають дядько та тітка закінчувати школу. Село, де мешкає герой твору Михайло Решето, уособлює малий всесвіт, що має всі ознаки великого світу із центром у Лакулі. Михайло з радістю вирвався із малого всесвіту, але з часом повертається думками до Пакуля, як вертаються птахи з вирію, як вертається туди сам автор у своїх творах.
У героя повісті — артистична душа, він пише вірші. Прощаючись із рідним подвір'ям, змахнув крилами й злетів над ним. Він подумки попрощався зі своїм малим всесвітом, подивився востаннє на любисток, бузок... Михайло для себе вирішив, що Пакуль — його вчорашній день, відтепер мати приїжджатиме до нього в Ирій.
Ось він нарешті — Ирій. Це казкова країна, де не буває зими, де карасі виходять на берег і мирно бесідують зі щуками, а вовчиці вигодовують ягнят, куди злітається птаство й перезимовує так, як у Пакулі перебувають літо міські дачники. Ирій для Михайла — це країна його майбутнього. Але вийти поза межі малого всесвіту юнакові не вдається. Куплені на материнські гроші шкарбани "на виріст" довелося напхати соломою. Можна лише уявити, як "комфортно" почувався у такому взутті Михайло під час вечірньої прогулянки бульваром разом з тіткою До рою, вдягнутою у нову крепдешинову сукню, та дядьком Денисом, що крокував у довгополому срібному макінтоші.
Артистична натура героя повісті не вступає у суперечність з його іронією і самокритикою. Взяти хоча б його підготовку до шкільної художньої олімпіади. Він репетирував на подвір'ї уривок Ґетівського "Фауста". Його слухачами були величезний кабан та пес, перед якими він вчився уклонятися, полишаючи уявну сцену. Михайло визнає, що немилосердно калічив сільською вимовою слова "Фауста". Його виступ на олімпіаді журі не оцінило. Тоді Михайло звернувся до актора Перебенді, який сказав, що юнак може грати на сцені, але треба виростити в собі душу, бо людина без душі — лише декорація, футляр, у якім скрипка і не ночувала. А ростити душу так само важко, як ростити хліб. І запросив приходити до нього по суботах.
Повість В. Дрозда насичена реальними і фантастичними подіями. Однак у їх химерному сплетінні автор не втрачає цілісності основної думки і тонкої іронії. Те, чого боявся Михайло, прибувши до Ирію, сталося. Він закохався у Клаву — "дівчину з календаря". Та вразливе серце не витримало критики директора на шкільній лінійці за нестрижену голову та брудні нігті. І це чула вона! Юнакові захотілося кинутися у прірву, та він поглянув на річку, на Ирій, згадав Пакуль і вирішив, що ніколи цього не зробить. Йому дедалі частіше хотілооя повернутися в Пакуль — до місця, звідки бере початок і де завершується містерія людського життя Дроздового героя.