позбавлені всякого характеру, всякої творчої сили, доступної найбільш слабоумній, але не зіпсованій вихованням дитині...".
До важких моральних мук маленької героїні Грінченкового оповідання додаються ще й страждання від образ, завданих їй шкільними подругами. Можна тільки подивуватися тій жорстокості і байдужості, яку проявляють по відношенню до Наталочки її ровесниці. Вони ставляться до неї зневажливо, насміхаються, не прощаючи жодного промаху, придумують образливі прізвиська — "ляпало", "селючка", "сонна середа". "Діти часто бувають нежалісливі", — із сумом констатує Грінченко. Моральними інвалідами поступово стають і ті з них, кого насильно змушують зректися рідної мови, і ті, кому змалку прищеплюють відчуття винятковості, обраності своєї нації.
У 1906 р. у своїй праці "Якої нам треба школи" Борис Грінченко переконливо показав, як, відмовляючись від мови своїх батьків, людина одночасно відмовляється і від них самих, від тих глибоколюдяних норм моралі, які протягом віків плекав народ:
"Ми всі знаємо, як тепер буває, що як навчиться дитина в школі перекручувати свою мову на московську, то зараз уже и задере носа: і батько в його дурний, і мати нетямуща, і сестри та брати недоумки, і начхати йому на сільське товариство, бо всі вони неуки. Він через школу так уже навчився думати, що освічений, учений чоловік може бути тільки з московською (чи то з панською) мовою. Сам він тієї освіти має так багато, як кіт наплакав, і московської мови не знає, а тільки калічить мову, мішаючи московську з українською, та він того не помічає. Він думає, що став дуже розумний уже через те, що замісто як говорить как, а от батько, мати та інші селяни того не вміють, то вже він на їх погляда згорда. Він уже на панську лінію переходить, а вони — мужичої!".
Через кілька років після смерті Грінченка вистраждані ним думки були підтверджені рядом авторитетних учених Росії. Аналізуючи наслідки, до яких призвели численні заборони української мови, російська Академія наук у 1912 р. в документі під назвою "Об отмене малорусского печатного слова" відзначила:
"Нельзя не признать, что пренебрежительное отношение к родной речи влечет за собой отрицательное отношение и к семье, и к родной среде, а это не может не отразиться самим печальним образом на нравственном складе …населения Малороссии".
У тій складній ситуації, в якій опинилася дівчинка Наталя, допомогти їй могла і повинна була мудра й тактовна доросла людина. Але начальниця Олександра Петровна не тільки не припиняє цькувань з боку школярок, вона ще й сама глузує з "селючки". Завжди холодно-спокійна, ніби відгороджена від дітей кам'яним муром байдужості, Олександра Петровна не бачить душевних мук Наталі. Не знаходить вона жодного теплого слова для дівчинки і тоді, коли, доведена до відчаю, та приходить до неї просити дозволу ... втопитися в колодязі. Який різкий контраст між цією бездушною людиною і вчителем із оповідання "Украла"!
Дитячі оповідання Грінченка ввійшли до скарбниці української літератури. У них автор намалював реалістичні картини з життя народу, створив психологічно складні і переконливі образи. Оповідання мають велику мистецьку вартість. Написані прекрасним знавцем української мови, тонким стилістом, вони відзначаються драматичною напруженістю сюжету, багатством образних засобів, довершеністю мови. Оповідання несуть високий заряд людяності й духовності, змушують замислитися над проблемами, що й сьогодні є актуальними.