Образи вчителів у малій прозі Б. Грінченка

Історію української літератури неможливо уявити без Бориса Грінченка (1863—1910). З 90-х років XIX ст. і до 20-х років XX ст. його ім'я звучало поряд з іменами М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка, В. Самійленка, А. Кримського та інших видатних українських митців.

Про Грінченка говорили: "Він більше працював, ніж жив". Це була людина енциклопедичних знань, щедро обдарована багатьма талантами. Відомий письменник і педагог, перекладач і журналіст, літературо— і мовознавець, історик, фольклорист, етнограф, видавець, він назавжди залишився у вдячній пам'яті народу, якому присвятив своє коротке яскраве життя.

З автобіографії відомо, що Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (нині Сумська обл.) у "дрібнопанській змосковленій сім'ї". Родинне оточення явно не сприяло вихованню у Бориса інтересу до української мови: мати Поліксенія Миколаївна, дочка полковника Ліхтарьова, походила з російської сім'і, батько, відставний штабс-капітан, збіднілий дворянин, категорично забороняв своїм дітям розмовляти українською мовою. Перші літературні вчителі хлопчика — В. Скотт, Дж. Байрон, В. Гюго, О. Пушкін, М. Некрасов, О. Кольцов. Проте навколо буяло розкішне море живої народної творчості. Змалку Борис спілкувався з сільськими дітлахами, жадібно вбирав у свою душу красу пісні й думи, іскрометність народного гумору. Особливе захоплення хлопця викликали твори української літератури, з якими він познайомився на одинадцятому році життя під час навчання в Харківській реальній середній школі. У своїй автобіографії Грінченко згадував: "Ані "Енеїда", ані Гребінчині "Приказки" на мене не зробили впливу, я їх вважав за комедійні жарти. ...Його (Шевченкова. — прим— авт.) поезія була вже мені не жартом, а його "Кобзар" зробивсь моєю Євангелією. Я почав писати по-українському".

Незабаром юнак стає на важкий шлях служіння рідному народові. О. Білецький зазначав колись, що історію української літератури "можна порівняти з мартирологом , (Мартиролог — у церковній літературі збірка оповідань про християнських мучеників. Тут — перелік осіб, що постраждали, зазнали гонінь і утисків.)

рівного якому не знайдемо, мабуть, навіть в історії інших багатостраждальних слов'янських літератур". У цьому мартиролозі знаходиться й ім'я Бориса Грінченка. Усе його життя і творчість — це історія полум'яного подвижництва, хвилююча драма людини, що поклала своє серце на олтар Вітчизни.

Грінченкові було п'ятнадцять років, коли його було вперше заарештовано за читання і поширення забороненої літератури. Відтоді він постійно перебував під "опікою" поліції. Власті вважали письменника небезпечною особою, за ним пильно стежили, час від часу влаштовували жандармські обшуки. Змушений під тиском немилосердних життєвих обставин битися "за щоденний шматок хліба", Борис Грінченко кожну вільну хвилину віддавав літературній і науково-педагогічній праці. Він самовіддано творив на благо свого народу, будив гідність, самосвідомість українців, ніс "світло в темні хати".

Борис Дмитрович очолював товариство "Просвіта", він заснував перше в Україні народне видавництво, де разом із дружиною Марією Грінченко (псевдонім Марія Загірня) підготував і видав більше 40 книг для народного читання. Іван Франко вважав, що організація цього видавництва є "найважнішою його заслугою".

У радянський період Грінченка було названо "національно" обмеженим письменником, твори якого є "шкідливими" для підростаючого покоління. Письменника звинувачували в хуторянстві, в тому, що він пропагував роже ставлення до інших народів. В абсурдності цих тверджень легко переконатися, коли читаєш праці самого Грінченка. Письменник глибоко вірив, що "будь-яка справа культурна тільки тоді буває міцною ".коли вона, виростаючи на рідному грунті, живиться ... з великої скарбниці духовних досягнень народів усього світу". У своїх статтях він писав: "Ми не ворогуємо ні з поляками, ні з москалями, тому що вони наші найближчі родичі, наші слов'янські брати", "Якщо народ сприймає Шевченка, Франка, Мільтона, Шіллера, Софокла, Гоголя, то чому б він не міг зрозуміти творів Діккенса, В. Скотта, Бічер-Стоу, Гюго чи хоча б деяких драм Шекспіра, Ібсена, Гауптмана?".

Факти, як відомо, — річ уперта. І ці факти свідчать: "Йому ставили в провину вороже ставлення до російської культури, але він переклав українською мовою вірші в прозі Тургенєва, твори Кольцова, Пушкіна, Лермонтова, Плещеєва, Майкова, Полонського, оповідання Салтикова-Щедріна, Короленка, Буніна. Захоплювався творами Гаршина, включив до української "Читанки" мініатюри Маміна-Сибіряка і Льва Толстого. "Національно обмежений" Грінченко був визнаним авторитетом в області світової літератури. Він знав кілька слов'янських, французьку, німецьку та італійську мови, мріяв вивчити норвезьку, щоб в оригіналі читати Ібсена Він видав цілу бібліотечку творів світової класики. Він пропагував принципи міжнародного братства, мріючи, що його народ увійде до нього повноправним членом" (Т. Никитюк).

Борис Грінченко видавав свої дешеві книжечки для народу, долаючи шалений опір властей. Так, наприклад, царська цензура п'ять разів забороняла книгу "Робін-зон", не дозволяла навіть видавати переклади з російської мови. Політика царату цілком зрозуміла — потрібно було позбавити українців як власної оригінальної літератури, так і ознайомлення їх із кращими зразками світового письменства через посередництво рідної мови, доводячи тим самим її неповноцінність, другосортність. Р. Доценко у статті "Під знаком Миколи Куліша" в журналі "Україна (№ 50, 1988) справедливо зазначав: "Перекладна література на Україні має таку саму драматичну історію, що й література оригінальна, тільки вдвоє драматичнішу. Усі нагінки на мову, на письменство незмірно тяжчим обухом спадали на переклад". Потрібно було мати громадянську мужність Грінченка, його самовіддану любов до рідного слова і рідного народу, щоб творити в жахливих умовах російського тоталітаризму.

Своєрідною вершиною наукової і культурно-просвітницької діяльності письменника став укладений ним чотиритомний "Словарь української мови", що здобув високу оцінку як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців.

Б. Грінченко зробив великий внесок у розвиток української педагогіки. Його праці лягли в основу національної педагогічної школи.

Учителем Грінченко став на вісімнадцятому році свого життя. Школі присвятив він понад десять років невтомної праці. Особливо плідним був для Грінченка період з 1887 по 1893 рік, коли він разом із своєю дружиною працював у приватній школі Христини Алчевської, відомої просвітительки і педагога. Село Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Перевальського району Луганської області), де Грінченко учителював на запрошення Алчевської, письменник описав у своїй повісті "Сонячний промінь": "Навкруги не було ні деревця — рівний голий степ... Слобода стояла у величезній балці...". Саме тут, в Олексіївці, на повну силу розкрився письменницький талант Грінченка, тут він почав збирати матеріали для свого словника української мови, тут почав створювати підручники для національної школи. Наймолодшим школярам була адресована грінченківська "Граматка української мови", яку тривалий час успішно використовували у своїй роботі українські вчителі У 1917 р. був надрукований підручник Бориса і Марії Грінченків "Рідне слово. Українська читанка". Підручники привертали увагу своїх маленьких читачів до усної народної творчості, до кращих зразків української літератури. Пристрасно полемізував Грінченко із Христею Алчевською, яка недооцінювала роль рідної мови у справі навчання і виховання народу. І, певно, саме його різка критика зумовила появу в третьому томі хрестоматії "Що читати народові", упорядкованої Алчевською, багатьох творів українських письменників, а також українських пісень.

Перу Грінченка належить ряд статей на педагогічні теми. Про проблеми освіти пише він у багатьох своїх працях: "Якої нам треба школи", "Яка тепер школа на Україні", "Народні вчителі і вкраїнська школа", "На беспросветном пути. Об украинской школе", "Братства і просвітня справа на Вкраїні за панського панування до Б. Хмельницького" та ін.

Літературна спадщина Грінченка відзначається жанровою і тематичною різноманітністю. Він писав вірші, байки, поеми, оповідання, повісті, драматичні твори. Тонкий психолог, вдумливий досвідчений педагог, Грінченко з великою майстерністю змалював у них картини побуту жителів українських міст і сіл. Глибоким проникненням у внутрішній світ своїх персонажів позначені дитячі оповідання письменника. Це твори, у яких він тепло і зворушливо розповідає про біди й радощі дітей, про проблеми їхніх взаємовідносин із дорослими та ровесниками. Запам'ятовуються такі його оповідання, як "Сама, зовсім сама", "Сестриця Галя", "Каторжна", "Ксеня".

Неповторні шкільні враження, болючі й радісні водночас, лягли в основу кількох оповідань Грінченка про школу, вчителів і учнів.

Надзвичайно тяжкою була доля сільського вчителя у царській Росії. Читаючи оповідання "Екзамен", "Непокірний", "Брат на брата", дізнаємося, в яких умовах мусили жити й працювати люди, котрі несли народові знання.

Школа, що в ній перший рік учителює герой оповідання "Екзамен" Олексій Петрович, — це "маленька хатка ... завбільшки сорок квадратових аршин". У цій хатці земляна долівка з ямами, нашвидкоруч засипаними і замазаними глиною, стіни з великими шпаринами, старі парти, які часто "заходжувались розсипатися під школярами". Готуючись до екзамену, на якому буде присутня поважна особа — голова екзаменаційної комісії, учитель, "закотивши рукава за лікті", разом із шкільним сторожем наводить у хаті порядок — обмазує стіни, ремонтує стільці, при цьому "зовсім не зважаючи на те, що така праця анітрохи не відповідала його вчительським обов'язкам. Але що ж було робити, коли він ніяк не здолав домогтися, щоб громадський атаман дав йому мазільниць?!". (Цікаво, як часом мало змінюється в нашому житті за 100 років. Наші сучасні "громадські отамани" також мало зважають на специфіку вчительських обов'язків, змушуючи вчителів сьогодні так само, як і в кінці XIX ст., засукувати рукави, щоб зробити ремонт у школі).

Школярі і їхній вчитель з острахом і нетерпінням чекають на появу перевіряючого.