Вболівання про стан народної освіти в творах Б. Грінченка

Більше працював, ніж жив.

Б. Грінченко

Мабуть, ці слова найкраще розкривають складність учительської професії, яку з власного досвіду знав Борис Грінченко, бо віддав їй понад десять років життя.

Турбуючись про освіту народу, не відриваючи її розвитку від розв'язання соціальних проблем трудящих, Грінченко порушував питання злиденного матеріального становища учителів земських шкіл, висував вимогу навчання рідною мовою. Є у його доробку й роздуми про особистість народного вчителя та його взаємини з учнями.

Автобіографічні мотиви простежуються в образі безневинного сільського вчителя Василя Дмитровича з оповідання "Непокірний". Письменник створює відворотні портрети тупих, обмежених багатіїв, у лабети яких потрапив учитель. Виявлено було "пропаганду" й звільнено зі школи з багатьох причин: тому, що він не приятелює зі "статечними" господарями, а прихиляється до бідноти та розмовляє "по-мужичому"; тому, що ночами читає книжки (не інакше, як заборонені, раз ночами) та грає у м'яча з дітьми, ще й підгодовує їх на свій кошт; тому, що, маючи "кумедні домагання" щодо упорядкування приміщення школи, "у клявзи пускається" — пише скарги до земської управи. Зрозуміло, що проти подібних звинувачень чесний та щирий просвітник виявився безсилим: хоч як мужньо він боровся, "але ж похитнути незламність духу сільських орударів не міг".

Майстерно показав письменник й "члена учіліщного совета" Куценка в оповіданні "Екзамен". Прибувши на екзамен у сільську школу, ця "значна особа", котра була волосним писарем, а тепер пішла "угору", стала власником крамниці в повітовому місті, наганяє страху і на вчителя, що потерпав від "компетентної" перевірки, і, звичайно, на дітей, що "сиділи білі, як крейда". Вдало увиразнює цей переполох образ одного з найменших учнів, який сховався у куток ще до приїзду Куценка, а коли той почав гримати на вчителя, затрусився від плачу. Дитина перелякалася, слухаючи окрики, що вчитель "нічего не делал", що діти "щитать не умєють". Що ж стосується рівня "інтелекту" самого перевіряючого, то дізнаємося про нього у процесі саморозкриття персонажа: "А арихметику, особливо арихметику, щоб знали. Потому, арихметика, — то велика наука!" — і показуючи великість "арихметики" яко науки, пан підняв угору проти неба пальця і штрикнув їм у повітря".

Відірвану від народних джерел, і зокрема від рідної мови, систему освіти Б. Грінченко викрив у оповіданні "Дзвоник". Юна героїня Наталя, яку "добрі люди" з села помістили в міський сирітський дім, втрачає власну живу душу і перетворюється на автомат — настільки було вбито в ній волю та здатність мислити. Спрацювала тут система нівеляції природних, здорових начал у дитині. Символом повсякчасного нагадування про непотрібність усіх поетичних рис, дарованих людині від народження, став... дзвоник. По шістнадцять разів дзвенить він протягом дня, і Наталі вже здавалося, що "вона й не живе. Вона слухається — дзвоника", який забирає у неї волю.

Тема природного, нічим не скутого розвитку особистості належить до тих, якими постійно цікавився Б. Грінченко. Майстерно розкриває письменник беззахисність та вразливість людської душі в оповіданні "Каторжна". Цей актуальний для всіх часів мотив звучить і в оповіданні "Украла", де мудрий учитель Василь Дмитрович зробив усе так, щоб у голодної дівчини Олександри, яку впіймали на крадіжці їжі, не травмувалася душа, щоб не виросла з неї ще одна "каторжна".

Доля вчителя невіддільна від школи, від характерів та вчинків його учнів. Частіше тільки через роки помітні наслідки роботи вчителя.

Цю ідею письменник підносить у поетичному творі "Хлібороб":

Скільки поту свого я пролив,

Скільки сили я там положив!

Та дарма! Бо поорана нива

Нам давала багатії жнива:

Я не дурно невтомно робив...

Справді, "багатії жнива" у видатних трударів на ниві рідної освіти! Здійснилася натхненна і пристрасна віра Б. Грінченка: "Мої діти зберуть урожай..."