Борис Грінченко — фольклорист

Борис Грінченко розпочав свою творчу діяльність за тих часів, коли свідомих культурних українських сил було дуже мало. Письменника називали "справжнім апостолом українського націоналізму", "голосом совісті українства", який дуже виділявся своїм "болісно загостреним чуттям національної і соціальної кривди". Так писали про Грінченка видатні культурні діячі уже після його смерті. А за життя його дуже часто критикували. Єдине, що не викликало нарікань, — це його етнографічна діяльність.

Борис Грінченко виріс у змосковленій сім'ї, в якій українською не тільки не розмовляли, а ще й ставилися вороже до всього мужичого. Письменник згадував, що лише на 14-му році життя "Кобзар" Тараса Шевченка зробив із нього "українського націонала". І з цього часу юнак починає записувати все українське, що чує навколо себе: пісні, казки, легенди, перекази, прислів'я, приказки і навіть окремі слова. До кожного запису він не лінувався додавати, від кого почув українське слово, в яких умовах це відбувалося.

Сімнадцятирічного Грінченка за розповсюдження нелегальної літератури було заарештовано, а потім йому було заборонено продовжувати навчання. Пізніше він доклав величезних зусиль, щоб отримати посаду вчителя земської школи, і протягом багатьох років учителював у селах Харківщини та Катеринославщини. Та де б він не був, письменник намагався вирватися із чужомовного оточення. Він селився там, де можна було "словом своїм рідним перемовитися, ...рідну пісню почути".

Молодий учитель шукав оригінальні зразки усної народної творчості, переглядав і систематизував записане. Збираючи фольклор, він невтомно вчиться живої мови, завжди дивується багатобарвності рідного слова. Під час записування пісень Грінченко звертає увагу на те, що в різних селах існують різні варіанти однієї пісні, відзначає особливості того чи іншого варіанта, розмірковує над причинами виникнення цього цікавого явища.

Працюючи як фольклорист, Борис Грінченко дедалі більше впевнюється в тому, що частина людей живе в рідному краю, як чужі, бо не знає ні мови, ні культури, ні почувань власного народу. Причину такого відчуження він вбачав, найперше, у тому, що суспільство недооцінює значення рідної мови для освіти; в тому, що українці не можуть прочитати українську книжку. Борис Грінченко став складати збірки творів старих і нових авторів, записував тексти друкованими літерами. Та найголовніше, що робив учитель, — це його домашні завдання учням. Він просив їх записувати народну творчість своєї місцевості. Не дивно, що багато його учнів стали активними збирачами усної словесності. Грінченко лише учив їх, що "кожну п'єсу (опріче приказок та іншої дрібноти) треба писати на окремій картці (чверті аркуша) чи хоч і на кількох картках, але так, щоб кожна річ була нарізно". Письменник радив, щоб збирачі додержувались автентичності народних висловів при записуванні прози. "А то іноді помітно у Вас літературню ходу в мові, мов виправки пороблено. Як кажуть, так і записуйте", — повчав фольклорист початківців.

Усе, що зібрав сам, що записали і доправили йому інші, Борис Грінченко упорядкував і видав. Але матеріалу зібралося стільки, що письменник поспішав робити все, що від нього залежало, аби встигнути скористатися сприятливими обставинами і якнайскоріше видати нові томи фольклору. Фундаментальне чотиритомне зібрання Грінченка вражає обсягом зібраного матеріалу, науковою класифікацією і систематизацією. "Етнографічні матеріали..." об'єднували різноманітні жанри фольклорної прози — міфологічні оповіді, легенди, перекази, казки, анекдоти, прикмети, повір'я, замовляння, приказки та загадки. Поява книг викликала захоплені відгуки багатьох любителів українства.

Борис Грінченко ніколи не забував про своє перше захоплення — про фольклор. Він видав декілька збірок народної прози і лірики, в передмовах до яких висловив багато цінних думок про неперервність усної народної творчості, заперечивши песимістичну теорію про її поступову загибель. Грінченко доводив, що фольклор може змінюватися, як змінюється життя, може набувати нових форм, але він ніколи не загине, доки житиме народ і його мова.