Дуже довгий час в Україні ім'я видатного поета кінця XIX початку XX ст. М. Вороного було невідомим. Лише у другій половині 80-х років творчість митця стала відомою на батьківщині. Чи цей факт не свідчить, що у нашого народу хотіли відібрати пам'ять? Певною мірою, М. Вороний повторив долю свого героя з поеми "Євшан-зілля". Він дуже довго перебував у країні, яка називається забуття, але завдяки своєму чарівному слову, магічному "євшан-зіллю" повернувся додому.
В основі поеми лежить літописна історія про євшан-зілля, що й підкреслює автор на початку твору. Він зазначає, що герой цієї оповіді не був славним воїном, який прославився подвигами, проте між рядками про бідного хлопця, відірваного від рідної землі звучить щось пророче:
Між рядками слів таїться
В ніж якесь пророкування.
І воно живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали...
Нагадаємо, що поема була написана 1899 року, коли він навіть не міг уявити, що станеться із його рідним народом та землею. Пророчими виявилися слова літопису насамперед для самого поета. Він не сприйняв жовтневої революції! громадянської війни, емігрував у Польщу. У 1926 році він повернеться до Києва:
Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж: в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!
Невдовзі Вороному заборонили проживати в Києві. Його почали переслідувати органи держбезпеки, звинувачуючи в контрреволюційній діяльності. У 1937 році було заарештовано й розстріляно сина М. Вороного — Марка. А в квітні 1938 року М. Вороний був засуджений до страти і розстріляний.
Кожен поет певною мірою пророк, але чи почують його ті, до кого він звертає свої пророчі слова? Чи зрозуміємо ми колись оці слова: "Краще померти на рідній землі, ніж мати славу на чужині". Напевно, для того, щоб хоч наблизитися до усвідомлення справжньої, відвертої, щирої любові до вітчизни, треба прочитати поему В. Вороного.
Тим більше, що поет ціною власного життя довів цю істину. У поемі розповідається про ханського сина, який був узятий в полон київським князем Володимиром Мономахом. Князь оточив привабливого парубка розкошами, пишнотою. Жилося полоненому безпечно і вигідно. Мало по малу він починав забувати рідний степ. Чужий край, чужі звичаї стали для нього рідними.
Тим часом батько, старий хан, страждав від розлуки з сином. Зажурився, засмутився, нічого не їв, не спав, а лише плакав та тихо зітхав:
Ні од кого він не має
Ні утіхи, ні поради —
Світ увесь йому здається
Без краси і без принади...
Щоб повернути сина додому, хан посилає в далеку путь гудця.
Слід звернути увагу, що поет використовує не тільки літописний сюжет, а й деякі мовні звороти, які зокрема зустрічаються у літописі, "Слові о полку Ігоревім", усній народній творчості. Цей прийом дозволяє автору створити атмосферу того часу:
... Ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сірим вовком в полі скачеш....
Так звертається хан до гудця. Це штучне відтворення старовини справляє ефект: ми бачимо, що наші почуття (батьківська відповідальність, синівські помилки) були знайомими і тим давнім людям, що жили за сотні років до нашої появи на світі. Отже, хоча й змінюються умови життя, проте людська природа залишається без змін. Не варто вчитися на власних помилках, якщо є печальний, а, можливо, й радісний досвід минулого.
Ханський посланець прибуває до Києва. Ні його слова, ні згадування сумного батька, що тужить від розлуки з сином, не справляє враження на хлопця. Тоді гудець співає пісню про славнії походи половецькі, а потім і колискову, яка звучала, наче лагідна молитва. Юнак залишається байдужим:
Там, де пустка замість серця,
Порятунку вже не буде!
Тоді під впливом відчаю гудець розриває сорочку і з своїх грудей знімає чарівне євшан-зілля. Що відбулося з юнаком? Він відчув пахощі рідного степу, рідної землі — запах волі:
Рідний степ — широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий —
Раптом став перед очима,
З ним і батенько нещасний!
Ханський син з батьковим посланцем повертається додому: "Краще померти на рідній землі, ніж мати славу на чужині".
У останніх рядках поет звертається до рідної землі, України, до її синів, які забули рідну матір. Ці слова пройняті щирою любов'ю, до батьківщини, вірою в те, що віднайдеться те "євшан-зілля", яке проникне у зачерствілі серця збайдужілих до рідної землі дітей. Поки у наших серцях залишається пустка, ми будемо блукати без дороги.