Про духмяний полин (у народі його називають "євшан-зілля") я знаю не лише з книжок. Колись давно, як розповідала моя бабуся, його було багато у південних степах України і особливо на Херсонщині. Тепер духмяний полин рідко знайдеш. Залишився він хіба що на схилах дніпровських круч та у незайманих балках. Моя бабуся живе у мальовничому селі над Дніпром. Я щоліта буваю у неї в гостях. Від бабусі вперше почула про євшан-зілля.
Пам'ятаю, як вона принесла до хати на Трійцю оберемок пахучого сіна. Ним вона зазвичай застеляє підлогу на Зелені свята. З принесеного сіна бабуся дістала пучечок непоказної трави з пурпуровими квіточками і дала мені зі словами: "Відчуй, онученько, запах твоєї батьківщини". І я відчула той дивовижний запах. Його не сплутаєш із жодним ароматом світу. Його неможливо описати словами — його треба самому відчути.
Я спробувала посадити кущик духмяного полину в горщик і забрала його з собою до міста. Полин не прижився. Моя мудра бабуся на це лише лагідно посміхнулася і промовила: "Євшан-зілля у неволі не росте. Це зілля вільних степів". І я відразу повірила бабусиним словам. Я повірила в усі легенди і розповіді про чудодійні властивості євшан-зілля. Горде половецьке зілля росте там, де йому заманеться: у степу, на схилах круч, за бабусиним городом.
Щоразу, коли під осінь я залишаю мальовниче село над Дніпром і бабусину оселю, яка пропахла теплими пирогами і любистком, бабуся дає мені пучечок духмяного полину. Він лежить на моєму робочому столі біля комп'ютера. Інколи я торкаюся рукою євшан-зілля. Від того дотику сухе зілля наче випромінює тонкий, до болю знайомий аромат. Я уявляю сина половецького хана у розкішних палатах київського князя, якому зілля повернуло пам'ять і любов до рідних степів. А ще подумки я мчу до Дніпра, де живе моя бабуся. Там високі кручі, там літо і вільні вітри наших степів.
Спасибі тобі, євшан-зілля, за літо, за пам'ять, за запах любої моєму серцю батьківщини.