Поет, перекладач, театрознавець, режисер та публіцист Микола Вороний — один з першорядних українських митців, який розширив творчі обрії рідної культури.
Поетичне слово Вороного органічно вписується в художні здобутки загальноєвропейського значення кінця XIX — початку XX століття. Щоб визначити найближчі до Вороного течії в світовій поезії, слід згадати три: французьких поетів, насамперед "парнасців", творчість яких він так активно пропагував (С. Прюдом, П. Верлен, Л. де Ліль, Ж. Ередіа), російських символістів і акмеїстів (К. Бальмонт, М. Гумільов, А. Ахматова, Й. Мандельштам), польських поетів з "Молодої Польщі". Пов'язує Вороного з ними інтерес до тайників людського буття, висока вимогливість до слова, сприймання сучасності з погляду вічного плину життя, відчуття єдності світу в культурі, інтелекті й красі. Насамперед у красі, недарма ж Вороного називають співцем краси, що була і джерелом його творчості, і стрижневим образом.
Поет бачив красу всюди: у чарах природи рідного краю, у високому земному призначенні людини, в її благородних почуттях. "Високих дум святі скрижалі, всі наші радощі і жалі, всі ті боління, і надії, і чарівливі гарні мрії" — саме ці мотиви визначають суть лірики Вороного. Туга за красою, за ідеалом домінує над усім, хоч дуже часто реалізується виключно в слові, в нових ритмах, строфіці, винахідливих метафорах і перифразах.
Співець краси кохання, мистецтва, рідної природи, заслуханий у земні й небесні вияви "музики сфер", співець міста, Вороний залюбки культивував негромадські (особистісні, пейзажні тощо) мотиви. Серце ліричного "Я" М. Вороного сповнене розмаїтими почуттями. Воно то стискається від голоду, болю й жаху, вкарбованого в очах людей нещасної землі ("Краю мій рідний!.."), то стліває на попіл, утративши мрії-крила, саму життєву снагу (рефлексія "Vae victis!", лат. "Горе переможеним!", один із сильніших виразів драматичної самотності), то зливається з блакитним простором могутнього і звабливого моря, вільного і бунтівливого, як ліричний герой поезії "До моря":
Прийшов я до тебе змарнілий та бідний,
Проте не чужий, але близький та рідний,
Тобі-бо віддавна я свій, —
/ ось я з тобою душею зливаюсь,
В просторі блакитнім на хвилях гойдаюсь,
Втопаю в безодні твоїй!..
Йому, неосяжному, могутньому, широкому й бездонному, він б'єч олом, "думками скоряється", "душею молиться", "співає вічний псалом":
Міцне, необорне!.. Ні грому, ні хмари
Не страшно тобі, не боїшся ти кари –
Само собі вищий закон.
Поет віднаходить для висловлення своєї прихильності й шани промовисті звертання ("незглибна безодне", "безмежний просторе", "могутняя сило"), яскраві епітети ("неосяжне", "хитке", "таємниче", "чарівливе", "бунтівниче"), адже, вдивляючись у безкрайній вільний простір, він переконується, що "така ж і душа у співця":
Тому і до тебе вона так прихильна.
Що пут і кайданів не зносить — і, вільна,
Бурхає, як ти, без кінця.
Поет звертається до природи, ототожнюючи її зі своїм другим "я": то посилає жалі в зоряний простір, то знаходить розраду в щирій приязні у "любий час Зелених Свят, коли квітчається Вкраїна", а то прикипає до дзбана любовних утіх" Трістана й Ізольди. Вороний досить часто звертається до образів античного та середньовічного походження, завдяки чому його твори набувають неокласицистичного відтінку та "європейськості".
У його негромадській ліриці ми знаходимо весь стандартний арсенал "поетичних значимостей", до якого належать зорі, квіти,мрії, солов'ї, феї, німфи. Проте талант Вороного й у цю відому образність удихнув нове життя.
Тема кохання у Вороного висвітлена оригінально. Вона позначена чулим ліризмом вишукано-куртуазного страждання ("Чорне доміно", цикл "Фата моргана" чи "Інфанта" —український аналог відповідних мотивів Верлена, блоківських віршів про Прекрасну Даму) чи драматичного виразу втрати дружини (цикли "За брамою раю" і " Разок намиста").
"Інфанта" є різьбленим сном ліричного героя про неначе вчорашню зустріч у згасаючий день, коли на землю "тканками прозорими лягли осінні дерева". Незнайомка, "як сон, як міф укоханий, що виринає з тьми століть ", пройшла величною інфантою (іспанською принцесою) повз зачарованого героя.
Пройшла і збурила його спокій так само, як туманно-синя замріяність обрію при заході сонця зайнялася "килимами вогнелунними". Ліричний герой реагує на цю фатальну зустріч, як середньовічний лицар: його дух "сполоханий", у серці — "чуття побожної хвали". .
Враження таємничості, піднесеності, чистоти почуттів посилюють астральна символіка й артистична метафора на позначення зустрічі поглядів:
Ви усміхнулись ясно зоряно
Холодним полиском очей, —
/ я схилився упокорено,
Діткнутий лезом двох мечей.
Шкода тільки, що цей ефект почасти руйнує фінальна згадка про революцію, спрямовуючи увагу на цю — іншу — незнайомку:
Освячений, в солодкій муці я
Був по той бік добра і зла,..
А наді мною Революція
В червоній заграві пливла...
Вороний дописав цей вірш, початий ще у 1907 році, вже в еміграції.
Поетичний набуток М. Вороного близький за своїм ідейно-естетичним звучанням і значенням до творчості П. Верлена,
Ш. Бодлера, О. Блока, К. Бальмонта, Вороний писав: "Любов (в широкім значенні), краса і шукання правди (світла, знання, початку чи "бога") — це сфера символічної поезії, вона найкраще про це може оповісти".
Поет віднайшов свіжі образи та художні засоби для вислову нових внутрішніх станів, емоцій і міркувань, прислужився творенню новітньої філософії і практики українського модернізму.