Усі люди мріють бути щасливими і страждають, коли життя складається не так, як мріялось. Багато поетів і письменників пишуть про це в своїх творах, бо кожен вважає себе генієм і намагається донести красу рідного слова до широкого загалу, знайти свого читача.
Пропонує нам помріяти і Микола Вороний, але не десятиліттями, роками, а зараз! У своїх поетичних творах він говорить про короткі миті між минулим і майбутнім, із яких складається життя. Саме такі миті треба наповнити красою кохання, яка розлита навколо нас, і тоді життя справді стане щасливим. Уважно перечитаємо вірш "Краса", у ньому життя — це коротка мить, але в ній багато хвилин, які "відкривають небеса, вершать найбільші чудеса". Краса людських почуттів для М. Вороного — "натхненна чарівниця". Поет так щиро розкриває свої почуття, що читач уже не може розрізнити, де автор, а де ліричний герой.
М. Вороний бачив красу всюди: у чарах природи рідного краю, у високому земному призначенні людини, в її благородних почуттях. "Високих дум святі скрижалі, всі наші радощі і жалі, всі ті боління, і надії, і чарівливі гарні мрії" — саме ці мотиви визначають суть лірики поета. Туга за красою, за ідеалом домінує над усім, хоч дуже часто реалізується виключно в поетичному слові. Серце ліричного героя М. Вороного сповнене розмаїтих почуттів. Воно то стискається від болю й жаху, вкарбованого в очах людей нещасної землі, то стліває на попіл, утративши мрії-крила, саму життєву снагу, то зливається з блакитним простором могутнього моря, вільного і бунтівливого, як ліричний герой поезії "До моря":
Прийшов я до тебе змарнілий та бідний,
Проте не чужий, але близький та рідний...
Так напише про свої почуття М. Вороний, проводячи паралель між морем і поетом, вказуючи на незримий зв'язок між ними: сила і таємничість. Митець віднайшов свіжі образи та художні засоби для вислову внутрішніх станів, емоцій і міркувань. Це яскраво відобразилось у його інтимній ліриці, яка позначена щирим ліризмом. Так у поезії "Інфанта" перед читачем постає незнайомка, "як сон, як міф укоханий, що виринає з тьми століть". Вона полонила ліричного героя своєю величчю, пройшла і розтривожила його серце, як туманно-синя замріяність обрію при заході сонця. Враження таємничості, піднесеності, чистоти почуттів посилюється багатством художніх тропів.
У багатьох поезіях М. Вороного звучить гімн природі, знедоленій Батьківщині, рідній землі:
О рідна земле, люба моя нене!
Чому, припавши до твоїх грудей,
Я тільки плачу, як дитя нужденне,
А сил не набираюсь, як Антей?
Творчість поета припала на складні роки бур, змін, перетворень. Митець не стояв на місці, а брав активну участь у величних подіях і з властивою йому наполегливістю робив життя кращим, наповнював його красою. Я гадаю, що йому це вдалося бездоганно!