Іноді мені здається, що українська нація — це нація поетів. Кожен вважає себе генієм і намагається будь-що донести своє творіння до широкого загалу, знайти свого читача. Та більшість із них так і залишаються невідомими чи маловідомими.
Микола Вороний прийшов у літературу із бажанням змінити життя, піднести Красу, повести людей за нею. У вірші "Краса!" поет зізнається, що життя — це коротка мить, але в ній він ловить "щастя одробини". Він шукає в кожній хвилині Красу, яка, немов "натхненна чарівниця", "відкриває небеса, вершить найбільші чудеса".
Невеличкий вірш Миколи Вороного "Краса!" несе в собі безліч позитивних емоцій, налаштовує на роздуми про життя і його сенс.
Усі люди мріють бути щасливими і страждають, коли життя складається не так, як мріялось. Микола Вороний пропонує нам міряти наше життя не десятиліттями, роками, місяцями чи навіть днями. Він говорить про короткі миті між минулим і майбутнім, із яких і складається життя. Ось такі миті можна наповнити Красою, яка розлита навколо нас. І тоді життя справді може бути щасливим.
Микола Вороний так натхненно висловлює свої думки, так щиро сповідується читачеві у своїх почуттях, що, здається, йому важко знайти порівняння своїй любові до Краси. І раптом поет віднаходить те єдине, що стає врівень з Красою, — Україна.
Літературні критики часто закидали Миколі Вороному, що його твори мають песимістичний характер. З цим важко сперечатися, адже настрій поета залежав від обставин і суспільного, і особистого життя.
Кінець XIX — початок XX століття — це період бурхливих подій, зрушень, нестабільності життя суспільства. До громадянських тривог додалися невдачі особистого життя: розлучення з дружиною, неможливість спілкування з сином, невпевненість у завтрашньому дні. Все це призвело до песимістичного настрою поета і навіть до спроб накласти на себе руки. За таких життєвих умов з'явилися ліричні щоденники Вороного "За брамою раю", "Разок намиста", які багато в чому нагадують збірку Івана Франка "Зів'яле листя". Микола Вороний власний біль перетворює на вселенську скорботу. Але в цих стражданнях присутня Краса, а мотиви якоїсь душевної кволості перебиваються оптимістичними рядками:
Кров кипить... Ставай на прю!
Хто відважний! Хто завзятий?
Згинь же, вороже проклятий!
Я бажанням жить горю!
("Разок намиста")
Микола Вороний, пояснюючи і собі, й іншим мінорну тональність деяких віршів, писав: "І хоч песимізм і елементи занепадництва займали в моїй творчості досить поважне місце, але головною базою її все-таки був оптимізм, бадьорий світогляд". Свідченням цього є багато творів Вороного. У вірші "Мавзолей" поет зізнається, що його душа, "мов з кришталю мавзолей", у якому зберігається весь скарб поета: мрії, звуки, фарби, ідеї.
Богині дар,
Горить там жар,
Не згаса...
А ймення їй —
Богині тій —
Краса.
У цьому мавзолеї "з небуття встає життя", "лине спів і світ огнів". Ніхто не має права ступити в цей храм. Лише сам поет входить до нього і там править службу Красі життя. Попри всі нещастя поет зберігає віру. Вірш "Віра жива" — це лірична сповідь митця, якому "в дні легкодухості, в дні безнадійності, в чорні хвилини нудьги і безмрійності" хтось шепоче слова: "Віра жива!" Він вірить, що "злий час мине", до нього повернеться щастя і любов, адже він молодий, опромінений Божим даром, а тому має сяяти, "ніби прапор на сонці розвинений".
Складна, сповнена суперечностей натура Миколи Вороного не дає спокою і самому поету. У вірші "Що зі мною таке..." він намагається віднайти в собі відповіді на питання, які бентежать його душу. Він відчуває, що в його серці ховається якась таїна, "якийсь скарб дорогий". Перед внутрішнім зором ліричного героя проноситься рій легких образів, які "виринають, зникають, заледве мигтять, буцім крилами ті херувими тремтять..." Це породжує у зболілій душі "світлі надії, якісь передчуття" і сподівання на кращі зміни.
Творчість Миколи Вороного припала на складні роки бур, змін, перетворень. Поет не стояв на роздоріжжі. Він брав активну участь у величних подіях і з властивою йому наполегливістю намагався зробити життя кращим, наповнював його Красою.