Неоціненне значення людської особистості у творах В. Винниченка

Як письменник-гуманіст В. Винниченко глибоко вірив, що в людині, в суспільстві завжди переможе добро, правда, щастя. Ідея людського щастя, неоціненного значення людської особистості проймає всю його творчість. Письменник умів зобразити людські страждання, оголити душевні рани, розкрити таємні нестерпні муки людини й бачити такі глибини трагедій і катастроф, яких наша література ще не знала.

Візьмемо для прикладу оповідання "Студент", написане 1907 року. Головний герой — безіменний студент, типовий представник передової української інтелігенції. У ту мить, коли натовп готовий був роздерти винуватців пожежі, перед ними з'являється невідомий студент. Він співчуває селянам, боротьба за поліпшення долі народу — його життєве кредо. Щоб довести свою непричетність до пожежі, щоб зняти підозру зі студентів, він привселюдно стріляється. Цей епізод характеризує самозреченість героя, якому і смерть не страшна, бо він споріднений з тими, хто не має жодних прав. Це сподвижник, Прометей, тип людини, яка геть усе віддає іншим і запалює їх вогнем боротьби. Цей вогонь раптово обпалив старого діда, який тільки що погрожував "вимотати з студентів жили", стрибає на одного з охоронців і душить його. Тільки самопожертва може зняти полуду з очей обдурених, затурканих селян, котрі вважають своїх захисників ворогами.

У ранніх творах В. Винниченка головним стає образ людського горя, дійові особи ніби роздумують над питанням: хто є хто у цьому суспільстві. Народне горе в оповіданнях письменника показане здебільшого в контрасті з природою.

Оповідання "Суд" чимось нагадує новелу М. Коцюбинського "Intrmezzo". Щоправда, герой Коцюбинського після зустрічі з мужиком починає розуміти, що йому не розминутися з людиною, бо "струна натягнута, думка пульсує". Герой Винниченка, зустрівшись із голодними, замученими заробітчанами, обмежується тільки збентеженням. Свавілля й беззаконня процвітають в імперії.

Близьке за своїм ідейним змістом до "Суду" оповідання "Салдатики!". Тут, як і в багатьох творах, Винниченко надає перевагу моралі селянина, стверджуючи думку: перевага сільського ватажка в правоті. Згадаймо кульмінаційний епізод оповідання. До села наближається каральний загін, викликаний поміщиком, у якого селяни відібрали зерно. Збентежений натовп чекає розправи. Організатор бунту, селянин Явтух, намагається заспокоїти всіх, посилаючись на Євангеліє, де сказано, що кожен має добувати собі хліб "в поті лиця". Офіцерів вразило те, що він намагається пояснити солдатам, чому стався заколот, бо: "Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!" Занепокоївшись, що "салдатики" стали вагатися, каратель зарубує шаблею Явтуха, проте і сам падає мертвий від руки іншого селянина. Психологічно точно Винниченко зобразив докорінні зміни, що відбувалися на селі. Явтухові вдалось-таки відвернути масову розправу — "салдатики" не стріляли в селян. І в цьому глибокий історичний оптимізм оповідання — одна з характерних рис прози Винниченка. Він шукав себе, вбираючи традиції класичної української прози і тенденції європейської літератури.