Людина — це не степова рослина перекоти-поле, яку осінній вітер жене степом. Передусім, у неї є душа.
У кожного народу — свої моральні цінності, духовні скарби. Для українців — це святий хліб і рушник, рідна мова і пісня, родина. А ше собори... Храми, до яких люди приходили зі своїми болями і радістю, горем і щастям. Тут охрещувалося нове життя і відспівувалося те, яке відійшло в інший світ. Тут душа розправляла крила, залишалася наодинці з Богом і сповідалася йому у своїх надбаннях і гріхах, просила і здобувала очищення.
А ще собори — це символи самобутності кожного народу, його незалежності, його сили і величі.
Цю велику проблему і порушує Олесь Гончар у своєму романі "Собор". На його погляд, від ставлення до духовних скарбів народу і залежить сутність людини. І яких би високих рангів вона не досягла (як Володька Лобода), якщо немає в неї святої поваги до надбань рідного народу, не має вона права зватися сином цієї землі.
Надбання народу завжди хтось паплюжить, а хтось захищає. Напевне, все-таки захисників більше. В цьому ми переконуємося зі сторінок роману.
Заради своїх егоїстичних цілей Лобода готовий переступити через людей та їхні почуття, знищити природну красу, спадщину наших предків. Якої тільки шкоди не завдали ось такі "лободи" нашому народові. Відчуваючи убогість своєї душі, вони намагалися принизити до свого рівня все високе: людей з іншим виміром цінностей, історичне минуле. Ось і замахнувся Володька Лобода на собор. Той собор, який втілив у собі політ козацької думки, символ нескореності феодальній владі російської цариці.
Цей собор збудували після руйнування Січі укинуті в тугу запорожці. Було вибито шаблю з їхніх рук, але не вибито з серця духу волі і жадання краси. І було вирішено на їхній сумовитій раді заснувати монастир. І засяяли відтоді над землею непокора і незламний дух козацький.
Справжня сила є в цьому соборі. Добрих і чесних людей він робить ще сильнішими і кращими, а в злих і підступних викликає розлад у душах, а тому й ненависть до себе. Таку ненависть викликає він і у Володьки Лободи.
Багато хто з керівників на високих посадах упізнав в цьому герої себе (саме цим і викликана була буря негативних рецензій на твір).
Я думаю, що розлад душі Лобода намагається компенсувати "активною" діяльністю, досягненням цілей, не вартих того.
Протиставляється Володьці студент Микола Баглай. Мабуть, в образі цієї справжньої, щирої людини Гончар відтворив свій ідеал. Бо все життя Баглая спрямоване на те, щоб принести користь усьому людству, щоб не тільки самому бути щасливим, а щоб в інших оселях панували радість і любов.
Микола тонко відчуває красу собору. Для нього храм стає тим споконвічним, без чого життя не має сенсу. 1-у вирішальний момент, коли автор потребував його захисту від опоганювачів, не роздумуючи, встав на захист своєї "прекрасної поеми".
І ставлення до собору Миколи Баглая — то не виняток, а майже правило. Бо вся , Зачіплянка, як матір, чекала на одужання юнака. Усі жителі не просто схвалювали ' вчинок Миколи, а й пишалися своїм односельцем. Сам факт посягання на перлину
Народної краси здійняв хвилю обурення серед зачіпляй. Навіть ті, хто серед буденного життя не звертав уваги на собор, відчули неможливість існування багатогранного і повного життя без присутності в ньому храму. Сила народна здолала всі перешкоди, і стоїть собор над Дніпром, і думає свою нерозгадану думу.
Олесь Гончар устами свого героя Хоми закликає: "Собори душ своїх бережіть!" Душа людини без собору, то не душа, а пекло. І така людина — не людина.
Височить монастир над усім світом дніпровським. 1 доки стоїть собор, буде жити в українцях сила, щирість і доброта. І доки люди матимуть собори в душах, до тих пір будуть вони народом, а не юрбою, що населенням зветься.