Собор, соборність, єднання... Якого глибокого змісту ці слова! У них звучить сила мудрості, єдності, сила розуму народу, який цінує і поважає себе.
Собор є головним образом однойменного роману Олеся Гончара. Побудували його ще в далеку героїчну епоху козаччини наші талановиті предки, створили справжній шедевр: "...музика отих гармонійного піднятих у небо бань куполів, вона ж реально існує, ти здатен її чути". Таке захоплення він викликає в душах людей, не зачерствілих і не збайдужілих. Але багато хто до цієї музики, втіленої в камені, до цієї гармонії залишився байдужим. Хіба ж може людина, яка має Бога в душі, дозволити, щоб храм було занедбано і перетворено на склад комбікорму? Це добре, що хоч вціліло це архітектурне чудо, не було знищене під час атеїстичної вакханалії 20— 30-х років. Важко усвідомити, що десятки й сотні творінь наших зодчих, творінь, що стояли віками, стали жертвами вандалізму. Як же можна дозволити, щоб знищувалося те національне надбання, те найдорожче, найзаповітніше, що здатне єднати народ в єдине ціле, визначати його внутрішнє, моральне й естетичне багатство? Але дозволяли... Одні руйнували власними руками, інші — байдужістю.
Німим свідком безладного людського життя височить над Зачіплянкою собор. Багато він бачив, багато вистраждав. Наші попередники увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка захоплювала колись, чарує і тепер кожного, хто заглибився в її мудрий задум. Від подиху цієї величної пам'ятки одні звеличуються, набираються сили й наснаги, а інші втрачають людську подобу. Недарма вона постала в романі як жива: "Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно..." Деякі люди постійно думали про собор, відчуваючи німу музику його "округлих, гармонійно поєднаних бань", інші — зовсім не згадували. Та коли зник охоронний знак, з'ясувалося, що собор не байдужий нікому. Він — їхня святиня, історія, натхнення, нерозгадана таємниця. Собор — поєднання матеріального й духовного, піднесення творчого генія народу.
Але розумінню історичної цінності цієї пам'ятки протистоїть вороже ставлення до неї з боку Володьки Лободи, який став висуванцем не завдяки здоровій конкуренції, а виключно через свої кар'єристські здібності. Він у своїй ницості і нікчемності не може збагнути красу собору. Іншого ставлення до культурних надбань свого народу від Володьки не можна чекати, бо він, не маючи нічого святого в душі своїй, навіть батька рідного спроваджує в притулок для старих. Він, не маючи ніякого духовного зв'язку зі своїм народом, стає збірним образом багатьох компартійних керівників, які не знали, хто їхні діди-прадіди, і ставилися до свого народу зневажливо.
Та совість людська в глибинах своїх не була знищена. Далеко не кожного можна примусити кривити душею, зрікатися своїх поглядів, відмовлятися від святинь. Естафету дослідника історії славного козацтва Яворницького підхоплює Ізот Лобода, заслужений металург і мудра людина, що поділяє людей на майстрів і браконьєрів: "Той мурує, той руйнує". Прекрасними майстрами-будівниками постають у романі брати Баглаї, Вірунька і дівчина-сирота Єлька. Олесь Гончар зображує цих людей чесними, духовно чистими, вірними батьківським заповітам і поклику рідної історії. Баглай, милуючись собором, відчуває в ньому якусь нерозгадану таємницю, його душу бентежить тривога за долю храму. Заклик письменника зберегти "собори душ своїх" допомагатиме ще багатьом поколінням українців глибоко усвідомлювати моральні цінності нашого народу, свої обов'язки перед історією і сучасністю. У "Соборі" поставлено під захист "ідеальні" цінності життя — людяність і свободу, і письменник доводить, що тільки в поєднанні душевної краси, інтелектуального розвитку, працелюбності і совісті можливе формування в людині людяності.
Воістину нетлінним скарбом української культури стала творча спадщина Олеся Гончара, бо, незважаючи на заборони, накладені радянською владою на українську літературу, автор змушує нас усвідомити, що наш народ має і свою славну історію, і величні національні святині.