Жанрові особливості повісті Івана Багряного "Огненне коло"

Жодна книга Івана Багряного не викликала стільки контроверсійних оцінок, як повість "Огненне коло". Як стверджував сам автор, повість "Огненне коло" є четвертою частиною задуманої ним тетралогії "Буйний вітер". Його метою було показати велику драму української патріотичної молоді в останню світову війну. Твір має підзаголовок – "Повість про трагедію під Бродами". В його основі лежить неоднозначна історія дивізії СС "Галичина", тому, мабуть, це найбільш інтригуючий твір із усього літературного доробку Івана Багряного.

За жанром "Огненне коло" — епічна повість з екстенсивним сюжетом, тобто сюжет у ній становить собою ланцюг подій, які послідовно розгортаються і об’єднані мотивом пошуку, випробувань героїв. Але події в такому жанровому різновиді повісті розвиваються напружено, динамічно, бо освітлюють дійсність й героїв панорамно й глибоко.

Ми бачимо, що в "Огненному колі" письменник проявляє громадянську мужність і засвідчує воістину синівську любов до свого народу, зважившись уже тоді сказати перед усім світом про те, що сталося.

Але і тут письменник не відступив від свого мистецького принципу — ламати усталені стереотипи, будити неспокій у читачів. Цим твором І.Багряний виступив на захист союзника фашистської Німеччини у Другій світовій війні. Виступив проти всього світу, здається, в найнесприятливіший час, через кілька років після розгрому Німеччини, коли особливо гостро виявлялося право переможця й безправ'я переможеного. Легко бути героєм у лавах переможців, — переконується читач "Огненного кола". Зовсім інша справа, коли ти свідомо стаєш на бік приречених на поразку.

На таке здатні лише романтики, ідеалісти. Так було в січні 1918 року під Крутами, коли триста київських студентів і гімназистів виступили на захист ще зовсім юної Української держави проти багатотисячного добре озброєного ворожого війська. Подібне сталося в липні 1944 року під Бродами. Як зазначає Ю.Мариненко, зв'язок між цими подіями очевидний: солдатами дивізії СС "Галичина" стало покоління молоді, виховане на прикладі самопожертви героїв Крут. Вони, власне, й пішли в дивізію, щоб не повторилася трагедія минулого.

Підзаголовок повісті "Огненне коло", жодним чином не вказує на вузькість діапазону порушених у ній проблем, а навпаки, виходить далеко за межі цієї конкретної події й пов'язаних із нею сучасних тлумачень.

Повість є своєрідною стереокартиною, де невтаємничений бачить лише досить поверхове зображення, зате в глибині картини є те, що значно важливіше від усього зовнішнього. Маємо твір про причини невдач і фатальних прорахунків в українському державотворенні та державомисленні. Більше того, "Огненне коло" є прикладом сумлінного відтворення картин війни як всеукраїнської, а отже, і вселюдської катастрофи.

Багряний – майстер напруженого сюжету, драматичних колізій, які становлять частину історичних процесів і зорієнтовані на майбутнє. На це натякає фінал твору. Основним композиційним прийомом, який рухає дію, слугує антитеза.

Зокрема, характерними для творчої манери письменника є абстрагування від реальних подій, акцент на уявних переживаннях героїв знайшли яскравий вияв у повісті. Він широко застосував прийом гіперболізації при зображенні тих подій, що мали місце напередодні й під час битви під Бродами. Проте, керуючись головним лейтмотивом твору – антивоєнною спрямованістю й прагненням показати перш за все трагізм тих днів, Багряний не завжди послідовно характеризує як стан і моральні настрої дивізійників, так і саму дивізію.

Письменник занурився в напружені описи боїв, смертей, поранених воїнів і коней, психологічних станів вояків дивізії, настроїв окремих цивільних людей із тим, щоб якнайправдивіше передати трагізм подій, нищення української юні. Такими ж естетично важливим є опис Петрового сну після першого бомбардування ворожої авіації. Це сон-пересторога. Як і в античній трагедії, автор підсилює передчуття фатуму, чогось жахливого й неминучого.

Іван Багряний показує, в яке двозначне становище потрапила дивізія "Галичина" насамперед через дві літери "СС", які асоціювалися з гітлерівськими есесівськими підрозділами, що переважно виконували функцію жорстокого нагляду як усередині власної армії, так і карального органу на окупованій території.

Характерним для Івана Багряного є те, що майже для усіх своїх творів він вибирає реальні факти і події. Автор використовує документальні свідчення і в "Огненному колі". Тут документалізм був викликаний природною потребою правди.

Естетика документалізму спонукає до роздумів про межі між реальністю та її художнім відтворенням. Маємо змогу бачити майже апокаліптичний, витриманий у реалістичному чи сюрреалістичному колориті малюнок бою: "Світ не сприймається в реальній цілости. Бо його немає в реальній цілости. Він розщеплений, розмонтований. Він розламаний на скалки, роздертий на шмаття. Небо поколоте, як побите люстро. Все побите і все двиготить. Рух. Дим. Мряка судного дня. Хаос Содома і Гоморри. Але ж, Боже!! Пощо ж на них Содом і Гоморра?!

Світ нагадує збомблений музей, бачений якось. З хаосу уламків, з диму й кіптяви вихоплюються то там, то там окремі уцілілі образки, окремі шкіци, — химерна мозаїка румовища, мозаїка руйнованого світу...

Ось юнак, років 18-ти. Зовсім, зовсім молоденький, ще з дитячими рисами обличчя... Він спаралізований жахом. Це тяжкий психічний шок. А може, божевілля. Він живий, але він уже загинув.

Ось людина біжить, охоплена полум'ям. На ній горить одежа, й горить волосся, і горить наплічник. вона хоче заритися в землю живцем. і конає. І кричить вже почорнілими, спеченими устами:

— Мамо!.. Ой, мамо ж рідная!.. О-о-о-о!..

Ось вояк із випеченими очима. Хвилини його почислені. Світ йому померк і померк розсудок, але він бачить життя внутрішнім зором. Ось сільська церковця.

Вона стоїть на пагорбі й горить, як смолоскип.

Згодом виявилося, що в тій церковці було повно дітей, і жінок, і стариків... Ворог дерзнув.

Коли підоспіли вояки, на місці церкви була лише велика димляча могила, звалище трісок, обсмалених підвалин, поломаних образів, різного череп'я і поковерканих людських тіл"

На сторінках повісті Іван Багряний силою свого таланту документальні кадри перетворює на мистецьку картину з живою плоттю і кров'ю.

Вона породжує у читача почуття жаху, приреченості, коли смерть дихає в спину молодим бійцям. У творі присутні екзистенціальні мотиви, але у власне багрянівській інтерпретації — з вірою у людину.

У час найбільших своїх потрясінь у житті Петро й Роман — головні герої повісті — несподівано на короткий час стають провидцями. Петрові пропонують сказати слово біля великої братської могили, яку живі для мертвих зробили з бомбової вирви. Автор підкреслює, що його герой промовляє так, наче перед його соратниками остання братська могила, в яку з гри всесильного фатуму мусять лягти вони всі, без винятку:

"Майбутні історики німецькі напишуть, що тут до останку, до загину стояли німецькі солдати, але то не буде правда. Доказом цього є оця братська могила, одна з незчисленних, що були й що ще будуть тут по нас. Гураган її зрівняє з землею. Нащадки її забудуть або й не знатимуть. Але це нічого не міняє. Тут лежатимуть кості як доказ, що до останку, до загину тут стояли Ми. Це ми поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації! Ми боротьбу програємо, але наші кості в цій землі довго нагадуватимуть нащадкам, що ми боролись. Це Ми боролись! Це НАШІ кості, друзі мої!

Те, що ми божеволіли від жаху, то наша справа. Так, ми божеволіли від жаху й кричали тваринячими голосами, розчавлювані танками, живцем печені "катюшами", дірявлені на решета ворожими автоматами та кулеметами й кромсані сталевим череп'ям гарматнів, але наш крик, наш переляк простить нам оця наша земля. Ми не були героями. Усі "герої" були деінде й лишились живими. Ні, ми були простими юнаками, які ніколи в своєму житті нікого не вбивали і не вміли вбивати, але які любили свою землю палкою любов'ю й ради неї стекли власною кров'ю в жорстокій нерівній боротьбі.

Нас вибито. Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено. Минуть десятиліття, і ми воскреснемо в народній пам'яті..."

Специфічно багрянівської гостроти надає повісті філологічна інтерпретація національного гімну, яка натякає на надмірну ліричність нації. Остання і в ХХ столітті ще ніяк не може відмовитися од своїх традиційних фольклорно-етнографічних уявлень про світ. Символічна у цьому плані деталь:

"Ніби на сміх і глум, в наш час, час наймодернішої техніки. батарея пересувалася кінною тягою. Воно, звичайно, романтично, навіть поетично", але попереду не воріженьки, а ворог, реальний і жорстокий.

Який же він, ворог? Це питання тяжіє над героями протягом усієї повісті, а страшна й несподівана відповідь стає відповіддю та трагічним фіналом твору: "Ворог... Так ось він, "ворог"!.. Обережно виплутував пальці з полону тонюсіньких волосинок... А тоді раптом шарпнув і кинувся геть... Утікав від того, від чого не можна втекти".

Як бачимо, в "Огненному колі" на тлі загальної трагедії фінальної фази війни дано й трагічну розв'язку складних людських доль головних героїв — Ати й Петра — в їх фатальній зустрічі на полі бою під Бродами, яка і є сюжетною розв'язкою всього задуманого. Автор показує молодих українських людей, які мають великі серця, але потрапляють у суворі умови. Вони з самого свого народження приречені на боротьбу за кожен день життя, яке чомусь саме для них є складним, заплутаним й важким. Головні герої приречені до "вибору" життєвого шляху, не маючи вибору, цей шлях вони проходять відважно й прямо, залишаючись вірними своїм принципам. І у цьому полягає трагізм їхніх доль.

Це можна простежити, починаючи з підзаголовку повісті. Ключовим у підзаголовку твору – "Повість про трагедію під Бродами" — є слово трагедія. Автор вибирає поняття вагоме і глибоке, показуючи цим, що для нього важлива не поразка сама по собі, а те, що найбільшою трагедією є братовбивча війна, яку ведуть українці, знищуючи себе.

"Огненне коло" І.Багряного — це не лише результат переосмислення та художнього втілення історично значних подій в історії України, це зростання письменника як майстра прозового жанру, де художня реальність перебуває поза будь-якими міфами, а глибокий психологізм підкреслює трагедійність повісті.