Антивоєнний пафос повісті І. Багряного "Огненне коло"

Уперше повість "Огненне коло" з’явилася 1953 року у Німеччині у видавництві "Україна". Задумана вона була як перша частина великого роману і має підзаголовок "Повість про трагедію під Бродами". У ліпні 1944 року поблизу міста Броди, що на Львівщині, Червона армія оточила й знищила корпус дивізії січових стрільців "Галичина". Ця дивізія мала зупинити головний наступ радянських військ у районі Броди-Зборів. Діяльність цієї дивізії була лише частиною довготривалої та складної визвольної боротьби українців. За приблизними підрахунками під Бродами загинуло 4000 вояків із 7000, які брали участь у битві. Безвусі хлопці марширують містом, сповнені "жадобою небувалого подвигу" задля людей, які благословляють їх, осипають квітами. Вони йдуть на схід, як на свято, а попереду — жорстока реальність.

Фашисти брутально відбирають коней у тутешніх селян, але українські хлопці в мундирах від ворога захистити їх не можуть. З першими ж боями самі потребують порятунку, дедалі більше переконуються, що вони лише гарматне м’ясо, "унтермейші", які скоро усі будуть перебиті. Бій під Бродами — вражаюча картина суцільної вселюдської бійки. Перед нами страшна гримаса війни, якої не хоче сприймати ні розум, ні серце, навіть якщо вона справедлива, визвольна. Петро — командир, сильна особистість, яка намагається витримати усі труднощі. Роман Пемх — "непереможний оптиміст і романтик". Смертельно поранений Роман стікає кров'ю, але вже своєю присутністю наснажує командира, помножує йому сили, нагадує про високу мету визволення. Відчуття самотності, огненного кола, що оточує людину в такому абсурдному світі, проходить через увесь твір. Довкола лише дим, морок, багно і рови. Цими густими фарбами автор ніби наперед визначає долю свого розчавленого героя — Петрові звідси не вибратися. Петро розуміє, що воякам уже не вирватися з цієї пастки, з цього котла смерті і всерйоз замислюється над тією ситуацією, у яку їх утягнено.

Образ матері з дитям — найтремтливіша деталь в "Огненному колі". Ворог усе знищує, стирає з лиця землі найнедоторканіше і найсвятіше — авіація бомбить санітарну підводу з пораненими, мішенню стає і церква, де знайшли притулок жінки, старі, діти. На розритій землі лежить горілиць скинута з постаменту сніжно-біла скульптура Божої Матері з дитям на руках, але і вона забризкана кров’ю: хтось під нею шукав порятунку. В цьому світі навіть Божа Матір потребує порятунку, так само як і розтрощений людиною світ. Автор передав свої болючі роздуми про те огненне коло, що оточило й знищило молодий український цвіт, у яке потрапив увесь народ, людська цивілізація. Це ще і коло навкруги людини, матері-землі.