Значення творчості Остапа Вишні у розвитку української сатири

Шкільний твір

Остап Вишня. Відомий український гуморист, сатирик, "король українського тиражу". Він умів викликати сміх. Він умів бити сміхом. "Ворога треба бити", — писав він, і цитував Гоголя: "Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі". Читачі любили його твори, починали сміятися, як тільки бачили мого прізвище під усмішкою чи гуморескою.

Яких тільки тем не торкався у своїй творчості талановитий письменник. У памфлетах і фейлетонах, усмішках і гуморесках, нарисах і п’єсах він розповідав і про українське село з його віковими злиднями, і про те, як люди прагнуть нового життя, і про злободенні суспільно-політичні проблеми. Цікавила його й доля інших народів, наприклад, кримських татар.

У своїх творах письменник влучно використовував надбання усної народної творчості: дотепи, прислів’я, приказки, анекдотичні ситуації. Вони насичені розмовною лексикою, автор вживає діалектизми, терміни, професіоналізми, іншомовні слова, архаїзми, творить свої слова, для створення комічного ефекту вдається до фонетичної зміни російських слів.

Остап Вишня показав себе глибоким знавцем життя народу, його побуту, звичаїв, мови. Його гумор має глибоко національний характер, письменник зумів правдиво передати особливості українського менталітету.

Про національну самобутність творчості митця свідчить також майстерне відтворення ним побуту та звичаїв українців, захоплене змалювання природи батьківщини.

Учився О. Вишня у Котляревського і Гоголя, творчо використовував спадщину Шевченка та Стефаника, але, орієнтуючись на здобутки славних попередників, зумів залишитися самобутнім, ні на кого не схожим. Це сприяло тому, що письменник став творцем усмішки — нового літературного жанру, своєрідність якого криється в умілому поєднанні доброзичливого гумору, лаконізму й дотепності, використанні побутових замальовок, жанрових сценок та ліричних авторських відступів і пейзажів.

Але все ж таки головним джерелом його гумору була любов до життя, насамперед — свідома любов до людини.

"Просто не любив я печальних лиць, — писав видатний гуморист, — бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. Щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!"