Поема в прозі "Поза межами болю" О. Турянсьного — видатне явище української модерної літератури

Осип Турянський... Так сталося, що ім’я цього письменника відоме лише неширокому колу поціновувачів його таланту. Проте більшість читачів не чули про цього літератора, нічого не прочитали з його доробку, незважаючи на те що він с автором твору, який став видатним явищем української модерної літератури, — поеми в прозі "Поза межами болю".

О.Турянський — прозаїк, поет, перекладач, драматург, філософ, критик, науковець і журналіст. Восени 1914 року його мобілізували в австрійську армію й відправили на сербсько-австрійський фронт. Наступного року Турянський потрапив у полон. Там йому довелося побувати, за його власними словами, в країні "божевілля і смерти", у "безодні небуття", пізнати голод, фізичне нищення, канібалізм, ненависть і жорстокість. Але з полоненим Турянським там сталося диво: серед семи замерзлих вояків, які були знайдені сербськими лікарями, він єдиний подавав ознаки життя. Лікар-українець Василь Романишин, що допомагав сербам, розморозив у крижаній воді тіло Осипа, якого після цього вдалося врятувати.

Спогади про це пекло будуть супроводжувати письменника до смерті. Турянський зостався живий. Але його рятівник помер. У передмові до твору "Поза межами болю" письменник напише: "І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій! І ти вже не живеш. Твої кості біліють далеко серед синіх степів України. Осінній вітер б’є їх, холодний дощ умиває їх. Роса вранці сльозами паде на них. Ні, я не можу, я не смію мовчати...".

Пережите в сербському полоні письменник відтворив у повісті-поемі "Поза межами болю". Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Відомо, що усі події, описані у творі, автор пережив сам. Все, що відбувається, передається через авторське сприйняття, через опис подій його внутрішнього світу, його бачення, що є характерною рисою експресіонізму. Отже, можна казати про ліричне розгортання сюжету. Фрагментарна оповідь також притаманна цьому літературному напряму. Автор передає нервове напруження, яке охоплює героїв, через зовнішні його прояви або здогадки оповідача; нервове напруження і збудженість поступово зростають. Кульмінацією їх є бунт проти тваринного інстинкту. Врешті-решт перемагає людяність. Своєрідним криком душі, яка прагне жити, можна вважати пісню скрипаля Штранцінгера.

У зображенні подій автор застосовує гротеск, поєднання протилежного, змішуючи прекрасне і потворне — жагу життя усіх солдатів і пропозицію Сабо вдатися до людоїдства, реальні картини і видіння. Герої твору Постійно перебувають у межовій ситуації.

У творі розповідь про події ведеться від імені оповідача. Саме через його свідомість пропускається все, що відбувається з ним та його товаришами по нещастю. Час сприймається винятково як теперішній момент. Минуле — тільки у спогадах героїв. Оповідач не помічає плину часу. Згадати про нього його змушує голод і то лише один раз: герой згадує, що вони не їли десять днів. Такий показ подій пов’язаний з експресіоністською естетикою твору. Автор розповідає про поведінку та вчинки людей, які перебувають у межовій ситуації, у постійному емоційному напруженні, під впливом таких потужних негативних чинників, як голод, холод і страх. У повісті подаються описи передсмертних снів, марення, напливи, мрії та спогади героїв. Вони не пов’язані з реальністю, отже реальність не усвідомлюється як така, плутається з проявами підсвідомості. Вкрай виснажена свідомість Оглядівського, коли його рятують, не може чітко визначитися: "Сон чи ява? Мов крізь млу ввижається мені: лід... якісь зимні руки... вода... я в воді... Це сон... Якийсь голос кличе...". Про деталі свого порятунку від дізнається від Василя Романишина.

Хоча в основі повісті реальні події реального часу, ідеться не про конкретну війну, а про війну взагалі, як подію, що суперечить проявам духовного у людині, знищує "ясну свідомість", змушує забути мову, заснути серце, відчути свою безсилість. Ось чому автор вдається до умовності зображення — поза конкретним часом і простором.

Дякуючи творам мистецтва, літератури, ми знаємо, що війна — справжнє жахіття, повернення якого людство не може допустити. Саме тому проти війни боролися не тільки люди зі зброєю, а й кращі митці світу, до лав яких став і Осип Турянський. Гуманістичний, життєствердний пафос його поеми, його загальнолюдська значущість забезпечили їй гідне місце серед інших творів антивоєнної тематики, написаних майстрами світової літератури.